Брама Птолемея

Та якщо вона жива?.. Мендрейк відчув напад болю. Таємне святилище його душі раптово зруйнувалось, і юнака знов огорнули бентежні спогади про брудне, заплутане минуле, хвилі гніву й недовіри. Кіті Джонс уже не була потаємним образом у його душі: вона повернулась у світ. Мендрейк почувався майже знедоленим.

І до того ж Бартімеус збрехав йому. Чому він це зробив? Звичайно, щоб дошкулити господареві,—проте цього, здається, недостатньо. Виходить — для того, щоб захистити Кіті? Тоді це означає, що між джином і дівчиною існує якийсь зв’язок! Невже це можливо?! Мендрейка не покидала ревнива думка, що це так і є. І ця думка згорнулась у його душі слизькою змією.

Важко було визначити, які причини змусили джина збрехати. Проте сама звістка про його брехню надійшла якнайневчасніше: Мендрейк щойно ризикнув своєю кар’єрою задля того, щоб урятувати життя слузі. Його очі аж палали, він задихався від думки про власну дурість.

* * *

Опівночі, в порожньому кабінеті, Мендрейк виголосив закляття виклику. Відтоді, як він відпустив жабеня, минула доба; він не знав, чи встигла зцілитись як слід Бартімеусова сутність. Проте чарівникові було байдуже. Він стояв, випроставшись і заціпенівши, невпинно тарабанячи пальцями по столу. І чекав.

Пентакль залишався холодних і порожнім. Слова закляття відлунювали в Мендрейковій голові.

Чарівник облизав губи. Спробував ще раз.

Третій раз він пробувати не став. Натомість він тяжко впав у шкіряне крісло, намагаючись приглушити паніку в душі. Безперечно: демон уже на Землі. Його викликав хтось інший.

Мендрейкові очі горіли, зирячи в темряву. Він мусив це передбачити! Хтось іще з чарівників, не боячись знищити джина, все-таки вирішив з’ясувати, що йому відомо про Дженкінсову змову. Хто саме — власне кажучи, байдуже. Чи то Фаррар, чи Мортенсен, чи Коллінс, чи хтось іще — Мендрейкові це будь-що не обіцяло нічого хорошого. Якщо Бартімеус виживе, він неодмінно викаже їм його справжнє ім’я. Неодмінно! Один раз він уже зрадив свого господаря. А потім вороги пришлють своїх демонів, і Мендрейк загине, самотній і безпорадний.

Спільників він не мав. Друзів — тим паче. Прем’єрову підтримку він утратив. Через два дні, якщо він виживе, йому доведеться постати перед судом Ради. Він сам-один… Щоправда, Квентін Мейкпіс обіцяв допомогти йому, однак цей штукар, радше за все, божевільний. Оцей його експеримент із скорченим полоненим… Мендрейка аж занудило від самого цього спогаду. Ні, якщо йому пощастить урятувати свою кар’єру, доведеться вжити якихось заходів, щоб припинити ці недолугі витівки… Зараз, одначе, це не головне.

Ніч минала. Мендрейк у роздумах сидів за столом. Він не спав.

Час і втома врешті розмили тривогу, що непокоїла його. Бартімеус, Фаррар, Деверо, Кіті, Рада, суд, війна, безмежний тягар відповідальності — все це перемішувалось і мерехтіло перед очима. Мендрейкові вкрай схотілось позбутися цього всього, скинути його — наче мокрий пропітнілий одяг — і відбігти якнайдалі, хоча б на хвилину.

Зненацька йому сяйнула шалена, дика думка. Він дістав своє магічне дзеркало — і звелів бісові знайти певну людину. Біс хутко впорався з цим.

Мендрейк підвівся з крісла, сповнений химерного відчуття. Щось ніби сочилося з минулого, схоже на смуток. Цей смуток бентежив його, та водночас здавався приємним. Мендрейк радів йому, хоч він і завдавав чарівникові неспокою. Найголовніше, що це відчуття не було частиною його нинішнього життя — воно не мало жодного стосунку до діловитості чи компетентності, до репутації чи влади. Він не міг утамувати бажання знову побачити її обличчя…

* * *

Світанкове небо було олив’яно-сіре, засипана листям бруківка потемніла. Вітер свистів у гіллі дерев і над голим шпилем пам’ятника загиблим воякам у центрі парку. Жінка йшла, ховаючи обличчя за коміром. Коли вона наблизилась, хутко ступаючи вздовж дороги, потупившись, підтримуючи рукою шалик, — Мендрейк спочатку навіть не впізнав її. Вона була менша на зріст, ніж він пам’ятав, її довге волосся злегка торкнула сивина. Аж тут йому в очі впала знайома подробиця — торбинка з олівцями: стара, потерта, та сама! Мендрейк здивовано хитнув головою. Він може купити їй нову торбинку — навіть дюжину торбинок, якщо вона схоче!

Він чекав в автомобілі, аж поки вона майже порівнялася з ним, не впевнений до останньої миті — чи виходити їй назустріч. Її черевики розкидали листя, обережно обходили глибокі калюжі. Ішла вона швидко — адже надворі було холодно й вогко. Зараз вона пройде повз нього…

Він подумки вилаяв себе за нерішучість, відчинив дверцята з боку проїжджої частини, вийшов, обійшов автомобіль і перепинив її на дорозі:

— Панно Лютієнс…

Він побачив, як вона здригнулась, як спалахнули її очі, оцінюючи його та елегантний чорний автомобіль біля тротуару. Потім зробила ще два непевні кроки — й зупинилась. Вона стояла й дивилась на нього — одна рука висіла вздовж тіла, друга досі підтримувала шалик. Її голос пролунав тихо — і, як зауважив Мендрейк, досить-таки перелякано:

— Що?

— Чи можна поговорити з вами?