Брама Птолемея

— Ну, насамперед, він вирушив зі мною до Іншого Світу.

Кіті не відразу прожебоніла:

— Та це ж…

— Це цілком можливо. Просто цього ніхто не робить.

— Не можу повірити!

— То й не треба. А Птолемей повірив. Йому я теж кинув виклик, щоб випробувати його довіру. І він винайшов Браму Птолемея. Пройшов крізь чотири стихії, щоб розшукати мене. І заплатив за це свою ціну — як я й передбачав. А потім… ну, якби він запропонував мені божевільну спілку між простолюдом і джинами, то я, може, й погодився б. Наш із ним зв’язок не мав меж… А щодо тебе — ти, звичайно, хочеш добра й таке інше, але… Пробач, Кіті. Нічого не вийде.

Вона дивилася йому в спину й мовчала. Нарешті хлопчина обернувся. Його обличчя ховалося в тіні.

— Того, що зробив Птолемей, не робив ніхто, — тихо промовив він. — Я більше не вимагав би цього ні від кого. Навіть від тебе.

— Це вбило його? — запитала Кіті.

— Ні… — зітхнув хлопчина.

— Тоді якою ціною…

— Моя сутність нині трохи слабка, — перервав її Бартімеус. — Зроби таку ласку, дотримай свого слова й відпусти мене.

— Зараз відпущу… Та мені здається, що ми могли б ще трохи поговорити. Якщо того, що зробив Птолемей, не робив ще ніхто, це не означає, що цього ніхто не зможе зробити в майбутньому. Може, просто ніхто до ладу не знає, що це за Брама?

Хлопчина реготнув:

— Усі пречудово це знають. Птолемей написав про свою подорож, і частина його нотаток уціліла. Він, як і ти, говорив чимало дурниць про довіру між чарівниками й джинами. Сподівався, що й інші наслідуватимуть його приклад, зважаться на той самий ризик. І справді, відтоді дехто намагався зробити те саме — більше з жадоби влади й багатства, ніж із відданості його ідеалам. їм це добра не принесло.

— Чому?

Хлопець мовчки відвернувся.

— Гаразд, мовчи собі! — вигукнула Кіті. — Мені байдуже! Я й сама прочитаю Птолемеєві нотатки!

— О, ти вже й давньогрецьку вивчила? — хлопець засміявся. — Не переймайся, Кіті. Птолемей давно помер, а сучасний світ похмуріший і складніший. Ти нічого не зможеш зробити. Турбуйся краще про себе й намагайся вижити. Так, як я, — він тицьнув собі пальцем у груди. — Я теж намагаюся… Мендрейк щойно мало не вбив мене.

Кіті скрушно зітхнула. Унизу, в захаращеному книжками закутку своєї ветхої вілли, спав пан Баттон. Він сподівається, що вранці вона прокинеться бадьора й весела — і помчить по нові книжки для нього. А ввечері вона знову повернеться до «Жаби» — допомагати лагодити стойку, розносити напої байдужому простолюдові… Тепер, коли її таємний план було зруйновано, це життя здавалось Кіті нестерпним.

— Не треба мені твоїх порад, — хрипко промовила вона. — Нічого не треба.

Хлопчина поглянув на неї:

— Пробач, якщо я трохи обдурив тебе. Я ж мусив відкрити тобі очі. Гадаю, що…

Кіті заплющила очі й вимовила закляття — спочатку трохи боязко, а потім хутко: вона раптово відчула новий приплив гніву, тож їй схотілося мерщій позбутись цього всього, покінчити з цим.

Легенький вихор обвіяв дівчині обличчя, сморід диму від свічок залоскотав ніздрі. Демонів голос ущух. Кіті не було потреби розплющувати очі, щоб переконатися, що він зник, забравши з собою всі три роки її сподівань та мрій.

16

Натаніель

На півдорозі додому від Квентіна Мейкпіса Джон Мендрейк віддав різкий наказ. Шофер вислухав, відсалютував і розвернувся просто посеред вулиці. Вони щодуху помчали до Чізвіка.

Було вже поночі. Вікна заїзду «Жаба» були темні й завішені, двері — взяті на защіпку. На ґанку висіло недбало надряпане оголошення:

СЬОГОДНІ ПОХОРОН СЕМА ВЕБЕРА

У НАС ЗАЧИНЕНО

ПРИХОДЬТЕ ЗАВТРА

Мендрейк кілька разів постукав, проте з заїзду ніхто не вийшов. Над похмурою, сірою Темзою гуляв поривчастий вітер, на мілині морські чайки билися через недоїдки. Червона куля-шпигун у дворі моргнула, коли Мендрейк подався назад. Понуро глянувши на кулю, він вирушив назад до центру Лондона.

З Кіті Джонс, власне, можна було й почекати. А от із Бартімеусом — в жодному разі.

* * *

Усі демони — брехуни. Це незаперечний факт. Отож, правду кажучи, Мендрейкові не слід було так засмучуватись через те, що його раб не був винятком з цього правила. Та коли він виявив, що Бартімеус приховав від нього правду про Кіті Джонс, це його неабияк вразило.

Чому? Почасти — через той образ давно померлої Кіті, який Мендрейк створив у власній уяві. Три роки її обличчя, яскраво висвітлене подивом і почуттям провини, спливало в його пам’яті. Вона була його смертельним ворогом — і водночас пожертвувала заради нього своїм життям. Цього вчинку Мендрейк не міг зрозуміти, проте його незвичайність — укупі з юністю, відвагою й шаленим викликом в очах дівчини, — надавала спогадам гіркого співчуття і змушувала серце болісно тьохкати. Ця дівчина — небезпечний член Спротиву, за яким він так довго полював, — десь у тихих, таємних закутках його душі перетворилась на щось чисте й дороге, на прекрасний докір, символ, жаль… Одне слово, на силу уявних речей, вельми далеких від справжньої живої дівчини.