Брама Птолемея

— Так само ти казав про те, що я не можу викликати тебе сама. Але ж змогла!

— Це тут зовсім ні до чого. Дозволь, я дещо поясню тобі. Ось я тут сидів, балакав з тобою — гарненько, як і личить слухняному джинові, — і увесь цей час, мов шуліка, стежив за тобою: чи не висунеш ти хоч кінчик пальця за межі кола. Якби ти зробила це, я вмить накинувся б на тебе — й ти зрозуміла б, як джини насправді ставляться до людей. Будь певна!

— Та невже? — пирхнула Кіті. — Ти ж натомість сам випхав пальця за межі кола — аж спідничку свою подер. До цього, власне, й зводяться твої останні кілька тисяч років. Сам-один ти нічого не зробиш, приятелю!

— Он як?! — хлопчина з люті почервонів. — Гаразд, переходьмо до другої причини, з якої увесь твій план — Звичайнісінька бридня! Навіть якби я схотів допомогти тобі, якби ще сотня джинів — майже так само могутніх, як я, — погодилися б зі мною й стали на бік безголових людців, ми не змогли б нічого зробити. Бо єдиний спосіб для нас прибути на Землю — це виклик. А виклик — це означає втрату волі. Це означає муки! Це означає підкорення господареві! Ні, рівності в цьому рівнянні немає!

— Дурниці,—відповіла Кіті. — Не все повинно бути саме так.

— Звичайно ж, саме так! А як інакше? Будь-який виклик поневолює нас — так він і діє! Невже ви шукатимете способу спустити нас із повідка — з нашою силою? Невже ви підете на те, щоб повернути нам волю?

— Так, — уперто відповіла Кіті. — Якщо це знадобиться.

— Ви цього не зробите! Нізащо!

— Зробимо. Якщо між нами буде довіра, то зробимо.

— Справді? Ану, доведи це просто зараз. Вийди зі свого кола.

— Що?!

— Ти чула мене. Переступи через ці лінії. Так, через оці самісінькі. Ти кажеш про довіру — випробуймо її в ділі. Опинися хоч на мить у моїй владі. Цікаво, чи наважишся ти виконати те, про що базікаєш!

Сказавши це, хлопчина підхопивсь, і Кіті через секунду зробила те саме. Tепep вони стояли в протилежних пентаклях, вирячившись одне на одного. Кіті прикусила губу. Її кидало то в жар, то в холод. Усе тривало зовсім не так, як вона сподівалася: Бартімеус відмовився від її пропозиції — й відразу кинув їй виклик. Такого вона не передбачала. Що ж тепер робити? Якщо вона зруйнує закляття, покинувши пентакль, Бартімеус зникне — ще й перед тим, диви, знищить її. Жодна стійкість до магії не завадить джинові роздерти її на шматки. Від самої думки про це Кіті пробіг мороз поза шкірою.

Вона поглянула в обличчя давно померлого хлопчини. Він усміхнувся їй — нібито дружньо, хоч його погляд залишався жорстоким і насмішкуватим.

— Ну? — запитав він. — То й що?

— Ти сам щойно сказав, — хрипко відповіла дівчина, — що ти зробиш зі мною, якщо я вийду з-під захисту. Ти сказав, що вмить накинешся на мене.

Усмішка трохи згасла:

— Ой, не звертай уваги! Я просто дражнив тебе. Ти ж не віриш усьому, що каже тобі старий Бартімеус? Ти ж знаєш, як я люблю жартувати!

Кіті нічого не відповіла.

— Ну-бо, — провадив хлопчина, — я нічого тобі не зроблю. Опинись у моїй владі хоч на мить — це здивує тебе. Довірся мені!

Кіті облизала сухим язиком нижню губу. Хлопчина всміхнувся ще ширше — з таким зусиллям, що все його обличчя розтяглось і напружилось. Кіті потупила очі, поглянула на крейдяні лінії на підлозі, на свою ногу, тоді знову на лінії…

— Це твій квиток, — мовив хлопчина.

Кіті зненацька помітила, що вона не дихає, й голосно відсапнула.

— Ні, — сказала вона. — Ні. Це нічого не дасть.

Темні очі дивились просто на неї. Рот хлопчини стягся в тоненьку нитку.

— Гаразд, — сумно промовив джин. — Я, правду кажучи, не дуже й сподівався.

— Тут річ не в довірі, — збрехала Кіті. — Ти просто зник би, і все. Ти ж не можеш залишатися на Землі, якщо тебе не стримує сила закляття, а мені забракло б сили викликати тебе вдруге. Річ у тім, — відчайдушно провадила вона, — що якби ви, джини, об’єдналися зі мною, ми змогли б скинути чарівників — і завадити їм знову викликати вас. А якби ми подолали їх, вас більше ніхто ніколи не викликав би.

Джин пирхнув:

— Мені нема часу на фантазії, Кіті. Прислухайся сама до себе: ти ж не віриш жодному власному слову. Гаразд, якщо це все, то відпусти мене.

Кіті спалахнула шаленим гнівом. Перед її очима спливли спогади останніх трьох років. Вона згадала, яких неймовірних зусиль їй це все коштувало. А тепер цей пихатий, недоумкуватий дух відкидає всі її думки — навіть не обміркувавши їх до ладу! Авжеж, дещо слід було б опрацювати ретельніше. Багато питань залишалися нерозв’язаними, але ж зрозуміло, що вони могли б діяти разом — і без цього не обійтися! Дівчині хотілося плакати, та вона вперто придушила це бажання — і тупнула ногою так, що підлога аж затремтіла.

— Он як! — гаркнула вона. — Виходить, цей дурний єгипетський хлопчисько був для тебе кращий?! Йому ти довірився! А мені?! Що він такого зробив для тебе, чого не можу я? Чи я занадто мізерна, щоб почути про його великі діла?!

Її слова були повні люті й гіркоти, і зневага до цього демона розпливалася в її душі, наче жовч.

Джин навіть не обернувся до неї. Місячне світло осявало його голу спину та руки-тростинки.