Брама Птолемея

Тепер у цьому голосі було чути гнів. Разом з ним у кімнаті пролунав потужний удар грому, від якого затремтіла віконна рама, взялися брижами дошки на підлозі й зі стін посипалися шматки гнилого тиньку. Двері з ляскотом зачинились (хоч Кіті сама не відчиняла їх і не пам’ятала, як вони відчинились), шибки у вікні брязнули й повилітали. Водночас із цим у кімнаті знявся шалений вихор. Він закрутився довкола Кіті — все дужче й дужче, так, що посудини з розмарином і гілочками горобини злетіли в повітря і розбились об стіни, а книжки, свічники, торбина та одяг Кіті закружляли кімнатою — то вище, то нижче, зі свистом і виттям, аж поки розпливлись і злились в одну примарну смугу. Нарешті заворушились і стіни, відірвавшись від підлоги й приєднавшись до божевільного танцю, гублячи в польоті цеглини й крутячись без упину під стелею. Аж ось зірвало й стелю — і вгорі відкрилась моторошна безодня, з зірками, місяцем та хмарами, що перетворились на бліді нитки, розкидані в усіх напрямах, аж поки в цілому світі залишились тільки дві нерухомі точки: Кіті й хлопчина в своїх колах.

Дівчина затулила пальцями очі й сховала голову між колінами.

— Будь ласка, припини! — волала вона. — Будь ласка!

І вихор ущух.

Кіті розплющила очі — й нічого не побачила. Вона забула відняти руки від очей.

Повільно, боляче вона підняла голову і опустила руки. Кімната була така сама, як раніше, як завжди: двері, книжка, свічники — й вікно, стіни, стеля, підлога; за вікном — ясне небо. Усе було спокійно, крім… Хлопчина в пентаклі навпроти повільно зігнув ноги, а потім сів, ніби сили враз покинули його. Він заплющив очі і втомлено провів рукою по обличчю.

Потім поглянув на Кіті: хоч його очі й досі залишалися темними, колишньої порожнечі в них уже не було. Коли ж він заговорив, його голос знову зробився звичайним — тільки змореним і сумним.

— Коли ти збираєшся викликати джина, — сказав він, — не забувай, що разом з ним ти викликаєш усю його історію. Тож розумніше буде міцно триматися сьогодення, бо інакше невідомо, що ти розбудиш у минулому.

З великими труднощами Кіті змусила себе сісти прямо й подивитись йому в обличчя. Її волосся змокло від поту. Вона пригладила його й витерла чоло.

— Не треба було цього робити. Я лише згадала…

— Ім’я. Тобі слід би знати, на що здатні імена.

Кіті кахикнула. Перший напад страху поступився місцем бажанню заплакати.

— Якщо ти так прагнеш залишатися в сьогоденні, — мовила дівчина, відчайдушно тамуючи сльози, — то чому ж ти так наполегливо прибираєш… цю подобу?

Хлопчина насупився:

— Щось ти сьогодні надто цікава, Кіті. Чому ти гадаєш, ніби я прибираю чиюсь подобу? Навіть зараз, коли я слабий, я можу мати такий вигляд, який мені захочеться.

Не сходячи з місця, він знову змінив подобу — двічі, тричі, ще раз, стаючи дедалі химернішим, але так само сидячи в центрі кола. Аж нарешті він зробився якимось величезним гризуном — гладким, пухнастим, що підібгав задні лапи, а передні обурено згорнув на грудях.

Кіті навіть не моргнула.

— Так, але ж зазвичай ти не вдаєш із себе велетенського хом’яка, — зіпнула вона. — Ти врешті завжди перетворюєшся на того самого смаглявого хлопчину в пов’язці. Чому? Бо цей хлопчина тобі не байдужий. Це помітно відразу. Це хтось важливий із твого минулого. Мені залишилось тільки з’ясувати, хто саме.

Хом’як лизнув рожеву лапку й пригладив жмуток шерсті за вухом.

— Я не збираюсь визнавати, що в оцих твоїх надуманих міркуваннях є хоч дещиця правди, — зауважив він. — Проте мені все-таки цікаво. Як ти з'ясувала? Адже цей хлопчина міг бути ким завгодно.

Кіті кивнула:

— Твоя правда. Ось як це було. Після нашої останньої зустрічі мені знову знадобилося поговорити з тобою. Все, що я знала про тебе, — це твоє ім’я, або одне з імен: Бартімеус. Цього було небагато, бо я навіть не знала до ладу, як його писати. Проте зрозуміла: якщо я добре пошукаю, то неодмінно знайду тебе десь в історичних записах. Коли я почала вчитись, то всюди намагалася знайти хоча б якусь згадку про тебе.

Хом’як скромно кивнув у відповідь:

— Довго шукати тобі, напевно, не довелося. Згадок про мої подвиги, мабуть, безліч.

— Правду кажучи, це забрало в мене близько року. У бібліотечних книжках раз по раз згадувались численні інші демони: скажімо, Ноуда Лютий, чи африт на ім’я Чу, чи ще хтось на ім’я Фекварл, відомий більш ніж у десяти країнах… Аж нарешті мені трапився й ти — мимохідь згаданий у примітці.

Хом’як наїжачив шерсть:

— Що?! Які це книжки ти проглядала? З ваших бібліотек, напевно, вилучили все путяще! Ач, мимохідь! У примітці!

Він ще з хвилину щось обурено мурмотів крізь свою шерсть.