Брама Птолемея

— І, звичайно ж, я не хочу поневолювати полонених духів, — радісно додала вона. — Якщо ти так думаєш…

— Не хочеш поневолювати духів?!

Отут і настав кінець моїй стратегії. Проте, з іншого боку, я мовчав більш ніж хвилину — а це вже свого роду рекорд. Зменшений демон обережно помацав обпечене місце, виразно стогнучи й зойкаючи.

— У тебе дуже дивний спосіб не поневолювати. Мені, до речі, боляче!

— Я просто хотіла довести, що ти помиляєшся, — відповіла вона. — До речі, ти не міг би не робити цього? Ти збиваєш мене з пантелику..

— А що я такого роблю?! Тільки мацаю…

— Бачу, що мацаєш. Просто не роби цього. До речі, перетворись краще на що-небудь інше. Ця твоя подоба надто вже огидна… Я думала, що в тебе більше смаку.

— Огидна? — присвиснув я. — Та, мабуть, і справді нечасто викликала духів! Гаразд уже: якщо ти така вразлива, я прикрию свій сором.

Я прибрав свою улюблену подобу. Птолемей пасував мені: в його подобі мені було зручно, — та й дівчину він теж задовольняв, бо обпечену частину тіла в нього затуляла пов’язка.

Тільки-но я обернувся Птолемеєм, очі дівчини спалахнули.

— Так! — прошепотіла вона. — Ось він!

Я примружив очі:

— Пробачте, чим я можу стати в пригоді?

— Ні, дякую… Просто… просто ця подоба набагато краща…

Та водночас вона так схвилювалася, що їй перехопило подих, і їй знадобилося кілька хвилин, щоб опанувати себе. Я сів на підлогу, підібравши ноги, й заходився чекати.

Дівчина теж сіла. Вона несподівано — з невідомої причини — заспокоїлась. Ще хвилину назад її мова була повільна й незграбна, а тепер попливла жвавим потоком.

— Отже, Бартімеусе, вислухай мене як слід, — сказала вона, подавшись уперед і затарабанивши пальцями об підлогу. Я пильно стежив за її руками — про всяк випадок: чи не торкнеться вона крейдяної лінії, чи не зітре її мимоволі… Ні, звичайно ж, мені було цікаво, що вона хоче сказати, однак проґавити вдалий момент для втечі я теж не хотів.

Птолемей сперся підборіддям об долоню:

— Гаразд, кажи. Я послухаю.

— Добре… Ой, я така рада, що все так чудово вийшло! — вона тупцяла туди-сюди на місці, мало не обнімаючи з радощів саму себе. — Я й не сподівалася, що в мене це вийде! Мені стільки довелося вчитись… ти навіть не уявляєш! А може… може, й уявляєш, — погодилась вона, — хоча будь-що вивчити це все було непросто!

Мої темні очі примружились:

— То ти навчилася цього за три роки?

Я був щиро вражений — хоч мені все-таки й не вірилось.

— Так! Я почала вчитись майже відразу після того, як зустрілася з тобою. Відразу після того, як роздобула собі нові документи. Я змогла відвідувати бібліотеки, читати книжки з магії…

— Ти ж ненавидиш чарівників! — вибухнув я. — Ненавидиш усе, що вони роблять! І нас — духів — теж ненавидиш! Ти казала це мені просто в обличчя — мушу визнати, що це неабияк зачепило мене. Що ж змінилося? Що змусило тебе викликати духа?

— Ну, мені був потрібен не просто старий демон, — відповіла вона. — Я, власне, тому й навчалась увесь цей час… тому й вивчала ці… огидні звички, щоб викликати саме тебе!

— Мене?

— Тебе це дивує?

Я гордовито виструнчився:

— Ні, анітрохи! Що ж тебе так привабило в мені? Мабуть, моя видатна особистість? Чи блискуча манера вести розмову?

Дівчина реготнула:

— Звичайно ж, не особистість! Саме розмова. Наша з тобою бесіда просто захопила мою уяву..

Правду кажучи, я й сам до ладу не пам’ятав цю розмову. Відтоді минуло три роки, хоч тепер і здавалось, ніби збігло набагато більше часу: адже це відбулося ще тоді, коли мій постійний господар Натаніель був ще понурим невдахою, що відчайдушно прагнув визнання. Саме під час історії з ґолемом, коли в Лондоні водночас хазяйнували глиняне чудовисько й африт Гонорій, мій шлях удруге перетнувся зі шляхом Кіті Джонс. Вона тоді вразила мене й силою свого духу, й своїм шаленим ідеалізмом — рисами, що вельми рідко трапляються в чарівників. Вона була простолюдинка — малоосвічена, нітрохи не обізнана із справжнім устроєм свого світу, та водночас ладна кинути виклик цьому світові й змінити його на краще. Ба більше: вона ризикувала життям, щоб урятувати свого ворога — мізерного нікчему, негідного навіть лизати її черевики![56]

Так, вона справді вразила мене. І мого господаря — теж, якщо вже казати щиро.

Я посміхнувся:

— Виходить, тобі сподобалась наша розмова?

— Вона змусила мене замислитись, Бартімеусе. Всі оці твої розповіді про цивілізації, які приходять і відходять. Та сказав, що треба шукати загальних тенденцій, і я зрозуміла, що мушу знайти їх. — Говорячи це, вона тицьнула пальцем у підлогу — майже в червону крейдяну лінію; близько від неї, дуже близько. — Ось я й почала шукати.

Птолемей поправив краєчок пов’язки: