Брама Птолемея

Здається, я вже зо два рази згадував, що в Іншому Світі часу як такого не існує. Та разом з тим ти чудово усвідомлюєш, коли тебе витягають звідти раніше, ніж треба. От і зараз я тільки-но зануривсь у струмені живлющого вихору, як знову відчув жорстоке тяжіння, що висмоктувало мене, мов жовток із яйця, назад — на тверду гірку землю.

Уже?! Моя сутність тільки-но почала зцілюватись!

Останнє, що коїлося зі мною в матеріальному світі, було таке болюче, таке згубне для моєї сутності, що я ледве міг пригадати, що і як там діялось. Лише одне я відчував чітко: тупу, кляту неміч! Те, що я — чия міць розсіювала чарівників Німруда, охоплювала полум’ям Берберійське узбережжя, відправила жорстоких Амета, Кога й Джабора назустріч їхній жалюгідній долі, — що я, той самий Бартімеус, мусив утікати в подобі мізерного жабеняти, безсилий зупинити банду чапель навіть найслабшим Вибухом!

Під час усього цього страхіття я був надто близький до смерті, щоб по-справжньому відчувати праведний гнів. Натомість я відчував його тепер. Я аж кипів гнівом.

Я невиразно пригадував, де господар відпустив мене. Можливо, йому не сподобався бруд, який я залишив на підлозі. А може, моя неміч почала нарешті заважати йому… Будь-що йому не знадобилося багато часу, щоб змінити свою думку.

Чудово! Тепер ми обидва загинемо. Я оберну проти нього його справжнє ім’я — і нехай буде, що буде! Моїм останнім бажанням було побачити його муки.

І я, звичайно ж, не збирався з’являтись перед ним у жаб’ячій подобі.

За кілька коротких годин, які я провів далеко від Землі, Інший Світ уже встиг трохи зцілити мене. Я зумів накопичити дещицю сили. Я знав, що надовго її не вистачить, проте сподівався якнайвигідніше скористатись нею.

Матеріалізуючись, я зібрав усе, що залишилось від моєї сутності, до подоби, яка найвідповідніше відображала мої почуття, — тобто величезного рогатого демона з м’язами, мов дині, й безліччю зубів. Робота була чиста. Я не проминув ані найменшої подробиці: сірка, стрільчастий хвіст, крила, копита, пазурі, навіть пара батогів! Мої очі скидались на розпечені риболовні гачки, шкіра сяяла, наче щойно прохолола лава. Не дуже оригінально, та для демонстрації намірів цілком підходить… Я увірвався до кімнати з гуркотом грому, від якого неупокоєні мерці мали з тремтінням поховатись по своїх могилах. Далі залунало шалене голодне виття — подібне до того, що було чути від Анубісових шакалів, які блукали серед мемфіських гробниць, — тільки гучніше й довше: огидний і цілком ненатуральний звук.

Я ще не закінчив вити, коли звернув увагу на того, хто стояв у пентаклі навпроти, — й мені відразу заціпило. Моторошне виття перетворилось на невиразне булькотіння, підскочило на дві октави вище й завершилось пронизливим вереском зі знаком питання в кінці. Здиблений демон як стояв, уперши крила в боки й ляскаючи батогами, так і застиг у незручній позі, випнувши сідниці. Крила поникли, батоги безсило повисли. Хмара сірки зібралася в тоненький струмочок і тихенько побігла геть десь між моїми копитами.

Одне слово, я заціпенів і вирячив очі.

— Та годі вже, — насмішкувато промовила дівчина. — Годі корчити дурня. Хіба тебе ніколи не викликали жінки?

Демон підняв товстелезний палець і поправив відвислу щелепу:

— Викликали, але…

— Ніяких «але»! Стій і не корч дурня, кажу тобі!

З пащі демона висолопився роздвоєний язик — такий самий, як його хвіст, — і облизав пересохлі вуста.

— Але… але… хвилинку…

— І що це за жахлива подоба? — провадила дівчина. — Шумить! Смердить! А ще всі ці зморшки, бганки, бородавки! Що ти хочеш довести? — вона примружила очі. — Компенсувати якісь свої вади?

— Послухай-но! — заговорив я. — Це випробувана, традиційна подоба, в якій…

— Облиш традиції! Чому ти роздягнений?

— Роздягнений? — прожебонів я. — Зазвичай у цій подобі мені не потрібен одяг…

— Надягни хоч шорти! Це ж непристойно!

— Мені здається, шорти не пасують до крил… — демон насупився й моргнув. — Стривай! Я ж не про те!

— А шкіряні бриджі цілком пасують! Якщо взяти шкіру того ж кольору, що й крила…

Я ледве зібрався на думці:

— Стій! Годі вже про одяг! Річ не в тім… річ у тім, що тут робиш ти? Ти викликаєш мене! Нічого не розумію! Все не так, як слід!

Геть спантеличений, я навіть не здогадався налякати її перевіреним, традиційним способом. На превелике полегшення моєї знівеченої сутності, демон скулився, зменшився — і, померехтівши, зручніше влаштувався в пентаклі. Шкірясті крила перетворились на дві горбинки на плечах, а хвіст узагалі пропав.

— Чому не так? — перепитала дівчина. — Це звичайні стосунки господаря й слуги, про які ти мені розповідав, коли ми зустрічались востаннє. Ти ж розумієш: я — господиня, а ти — раб. Я наказую, а ти беззастережно слухаєшся. Пам’ятаєш, як це працює?

— Такому гарненькому личку не годиться так кепкувати, — зауважив я. — Можеш собі розводитись на цю тему скільки хочеш. Ти сама чудово розумієш, про що це я. Ти — не чарівниця!

— Та невже? І чим же я не схожа на чарівницю?