Брама Птолемея

— Це покарання за непослух — у тому випадку, коли ми навмисне ухиляємось від виконання наказу. Наш господар ніби смолоскипом спалює нашу сутність. О, як ми цього боїмося!

— Чудово. Дякую.

Пан Мейкпіс відвернувся, обережно перескочив через найближчі крейдяні лінії — і підійшов до Джона Мендрейка, чиє обличчя скам’яніло з подиву:

— Ну, що скажете, хлопчику? Хіба не вражає?

— Не знаю… Це дотепна витівка…

— Це не просто витівка! Демон вселився в тіло людини. Він ув’язнений у ньому, наче в пентаклі! Хіба ви не чули? Усі знання демона опиняються під контролем людини. Йому зненацька стало відомо, що таке Полум’я Знищення! Там, де досі панувало цілковите неуцтво, з’явилося знання!.. Тільки подумайте, що з цього випливає!

Мендрейк спохмурнів:

— Ця ідея сумнівна з морального погляду. Ця людина — мимовільна жертва. До того ж він — простолюдин. Він не зможе належним чином скористатись відомостями, здобутими від демона.

— Еге ж! Ви, як завжди, проникливі! Забудьмо поки про моральний бік справи. Уявімо, що…

— Що він робить? — Мендрейк пильно дивився на полоненого, який ніби раптом усвідомив, що з ним діється. На його обличчі знову з’явилось хвилювання, він спробував скинути пута. Зо два рази він крутнув головою, мов собака, що його куснула блоха.

Мейкпіс стенув плечима:

— Можливо, відчув у собі демона. Можливо, демон розмовляє з ним. Важко сказати. Досі я не пробував робити це з простолюдом.

— То ви робили це з іншими людьми?

— Лише з одним добровольцем. І їхній союз виявився напрочуд плідним.

Мендрейк потер підборіддя. Видовище змученого полоненого вибивало його з колії, заважаючи зосередитись. Він не знав, що й сказати.

Пан Мейкпіс, однак, не відчував подібних труднощів.

— Як я вже казав вам, звідси випливають дивовижні можливості. Ви помітили, що я увійшов у пентакль без жодної шкоди для себе? Демон не мав сили зупинити мене, бо перебував зовсім в іншому ув’язненні! Отож я хотів, Джоне, щоб ви це побачили — до того ж негайно, бо вам я довіряю — так само, як ви, сподіваюсь, довіряєте мені. І якщо…

— Будь ласка! — долинув жалібний крик зі стільця. — Я цього не перенесу! Ой, воно шепоче! Я від цього божеволію!

Мендрейк аж затремтів:

— Він страждає! Відпустіть демона!

— Зараз, зараз. Напевно, йому бракує сили духу, щоб змусити демона замовкнути.

Полонений знову здригнувся:

— Я розповім вам усе, що знаю! Про простолюд, про наші плани! Я можу повідомити…

Мейкпіс скривився:

— Ви не можете повідомити нічого такого, чого не знали б наші шпигуни. І припиніть репетувати! Мені вже голова болить!

— Ні! Я можу розповісти вам про «Спілку простолюду»! Про всіх її проводирів!

— Вони нам відомі. Й вони самі, і їхні дружини, й родини. Це мурашки, яких ми розчавимо, коли тільки схочемо. А тепер нам треба обговорити важливіші питання…

— Але ви… ви не знаєте одного! Одна з учасниць колишнього Спротиву ще жива! Вона переховується в Лондоні! Я бачив її кілька годин тому! Я можу відвести вас у те місце…

— Це все давня історія! — пан Мейкпіс узяв з Мендрейкової руки залізний шпичак і недбало зважив його на долоні. — Я людина терпляча, пане Дрю, але ви починаєте мене дратувати. Якщо ви не припините…

— Зачекайте! — голос Джона Мендрейка змінився, змусивши драматурга замовкнути на півслові. — Це жінка?!

— Так! Так, дівчина! Її звуть Кіті Джонс, хоч тепер вона живе під іншим ім’ям… Ой, припини вже нарешті шепотіти! — він застогнав і заборсався на стільці.

Мендрейкові аж загуло в голові. В нього пересохли губи, він мало не впав від запаморочення:

— Кіті Джонс? Ти брешеш!

— Ні! Присягаюсь! Відпустіть мене, і я приведу вас до неї!

— Джоне, невже ця частина допиту справді необхідна? — вередливо спитав пан Мейкпіс. — Адже Спротиву давно немає. Будь ласка, зосередьтесь на тому, що кажу вам я! Це надзвичайно важливо, надто для вашого теперішнього становища! Джоне! Джоне!

Та Мендрейк не чув його. Він побачив перед собою Бартімеуса — в подобі смаглявого хлопчини. Побачив серед брукованого двору багато років тому. Почув, як хлопчина каже: "Ґолем схопив її — і спопелив за кілька секунд…" Кіті Джонс загинула — так сказав йому джин. І Мендрейк повірив йому. А тепер серйозне хлоп’яче обличчя, що дивилось на нього з минулого, несподівано розпливлось у зневажливій посмішці.

Мендрейк нахилився над полоненим:

— Де ти бачив її? Скажи, й тебе відпустять!

— У заїзді «Жаба», в Чізвіку! Вона працює там під ім’ям Клари Белл! А тепер, будь ласка…

— Квентіне, дуже прошу вас відпустити демона й негайно звільнити цього чоловіка. Я мушу їхати.

Драматург зненацька зробився спокійним і ніби байдужим:

— Звичайно, Джоне… Як вам буде завгодно. Чи, може, все-таки зачекаєте? Я дуже раджу вам вислухати те, що збираюся зараз сказати. Забудьте про цю дівчину! Йдеться про важливіші речі! Я хочу обговорити з вами цей експеримент…

— Потім, Квентіне, потім! — Мендрейк, геть зблідлий, уже стояв під аркою.

— Куди ж ви так поспішаєте? Невже назад на роботу?

— Аж ніяк, — процідив крізь зуби Мендрейк. — Мені самому треба декого викликати.

14

Бартімеус