Брама Птолемея

Мендрейк невидющими очима проглядав папери на своєму столі. «Сентиментальний дурень…» Фаррар мала рацію. Джон Мендрейк, міністр, вчинив наперекір власним інтересам. Тепер він — легка мішень для своїх ворогів! І все ж таки — скільки холодного гніву він намагався знайти в собі, — гніву, спрямованого проти Бартімеуса, Фаррар і насамперед проти себе самого, — Мендрейк знав, що він нізащо не вчинив би інакше. Вигляд крихітного, скаліченого джинового тільця надто вразив його. Саме це й змусило юнака піддатись несподіваному пориванню.

Проте цей вчинок перевернув його життя — річ тут була не лише в погрозах і зневазі колег. Багато років його життя підпорядковувалося далекосяжним розрахункам. Незламна відданість роботі визначала всю Мендрейкову особистість: будь-яка щирість зробилася для нього чужою. Але тепер, після одного-єдиного щирого вчинку, перспективи подальшої роботи перестали його тішити. Десь віддалік билися війська, заклопотано гули міністерства — роботи була сила-силенна. Та Джон Мендрейк почувався чужим усім цим клопотам, ніби його підвісили в повітрі. Він зненацька відсторонився від усього, чого вимагали його ім’я й посада.

У пам’яті спливли вчорашні думки. Ось він сидить у садку зі своєю вчителькою, панною Лютієнс, теплого літнього дня й малює… Вона прихилилась поруч, сміється, її волосся виблискує на сонці… Спогад майнув, як міраж, і зник. Кімната довкола була порожня й холодна.

Через кілька хвилин чарівник вийшов з кабінету. Вартовий демон у колі почорнілої міді скулився й відсахнувся.

* * *

День для Мендрейка виявився невдалим із самого ранку. У міністерстві інформації на нього чекала зла цидулка з контори панни Фаррар: вельмишановна панна повідомляла, що вирішила подати офіційну скаргу на його відмову допитати свого демона — вчинок, що напевно міг завдати шкоди поліційному рзслідуванню. Тільки-но Мендрейк дочитав цидулку, як з’явилась похмура делегація з міністерства внутрішніх справ, що принесла конверт із чорною смугою. Пан Коллінс бажав допитати Мендрейка щодо серйозних заворушень, які відбулися минулого вечора в Сент-Джеймс-парку. Подробиці листа не обіцяли Мендрейкові нічого хорошого: жабеня-втікач, випущений на волю шалений демон, численні загиблі… Ця подія викликала невеликий бунт, під час якого простолюд розгромив частину ярмарку. Ситуація на вулицях досі залишалась напруженою. Мендрейку звеліли підготуватися до захисту на засіданні Ради, що мало відбутись через два дні. Він погодився без заперечень: він розумів, що нитка, на якій тримається його кар’єра, швидко тоншає.

Під час усіх цих переговорів в очах посланців читались посмішка й презирство. Дехто навіть наважився порадити йому викликати свого джина негайно, щоб звести до мінімуму політичні наслідки. Мендрейк уперто, з кам’яним обличчям відмовився. Цілий день він був роздратований і неуважний. Навіть панна Пайпер бокувала від нього.

Надвечір — коли до Мендрейка зателефонував пан Мейкпіс, щоб нагадати про зустріч, — чарівник вирішив, що з нього досить, і покинув кабінет.

* * *

Уже кілька років, від часу подій із посохом Ґледстона, Мендрейк вважався близьким приятелем драматурга пана Квентіна Мейкпіса. Причини для цього були серйозні. Насамперед, прем’єр-міністр любив театр, а отже, пан Мейкпіс мав на нього чималий вплив. Удаючи, ніби поділяє прем’єрове захоплення, Мендрейк тим самим підтримував з Деверо міцний зв’язок — такий, якому інші члени Ради, менш терплячі, могли хіба що заздрити. Обходилось це, однак, недешево: Мендрейкові не раз доводилось брати участь у недолугих аматорських виставах у Ричмонді, стрибаючи по сцені в шифонових леґінсах або широчезних панталонах, а одного разу — цей моторошний випадок він досі не міг забути — навіть спускаючись зі стелі на особливій підвісці, вимахуючи крилами з марлі, вкритими блискітками. Колеги тішились, а Мендрейк мусив терпіти: ласка Деверо була для нього важливіша.

Вдячний Квентін Мейкпіс часто допомагав Мендрейкові порадами. Юнак давно виявив, що драматург — чолов’яга напрочуд проникливий, знається на всіх найцікавіших чутках і завжди обізнаний, чи в доброму зараз гуморі непередбачуваний прем’єр-міністр. Мендрейк багато разів слухався драматургових порад — і завжди від цього вигравав.

Проте останні місяці, коли Мендрейк з головою зануривсь у роботу, товариство Мейкпіса почало дратувати його. Він шкодував за часом, витраченим на заохочення пристрасті Деверо. Йому було не до дурниць. Мейкпіс уже кілька тижнів кликав його в гості, проте Мендрейк щоразу відмовлявся. Але тепер, безвільний, з помертвілим поглядом, він просто не мав сили противитись.

* * *