Брама Птолемея

— Справді, володарю? Не розумію. Мені справді набридають люди, яких зрадила їхня доля. Я допомагаю їм тільки порадами — й нічим більшим. Я лише хлопчина — кволий і відлюдкуватий, як ти справедливо кажеш. Тому й волію залишатися на самоті — й не прагну нічого, крім дещиці знань.

Ця перебільшена сумирність (адже Птолемей, звичайно ж, казав неправду: він жадав знань так само спрагло, як царський син жадав влади, тільки більш мужньо) остаточно розлютила принца. Його обличчя почервоніло, мов сире м’ясо, з кутиків вуст поповзли, мов змії, струмочки слини.

— Знань?! — вигукнув він. — Яких знань? З якою метою? Для справжнього чоловіка сувої й писала — дурниця, зате в руках блідолицих некромантів вони стають небезпечніші за найгостріше залізо! Кажуть, що в стародавньому Єгипті євнухи, тупнувши ногою, збирали цілі війська — й скидали в море законних фараонів! Я не хочу, щоб те саме сталося зі мною. А ти чого шкіришся, рабе?

Я й не думав шкіритись. Мені просто сподобались його слова — адже я був в авангарді того самого війська, яке скинуло в море фараона тисячу років тому. Приємно, коли ти справляєш таке враження! Я догідливо вклонився:

— Нічого, володарю. Нічого.

— Ти вишкірився — я сам бачив! Та насмілюєшся шкіритись переді мною — майбутнім царем!

Голос його тремтів; вояки розпізнали в цьому знайомі прикмети — й зручніше стиснули в руках свої списи. Птолемей благально зажебонів:

— Володарю, він не хотів завдати тобі зневаги! У мого писаря від народження пересмикується обличчя, й при яскравому світлі справді здається, ніби він шкіриться. Це прикре непорозуміння…

— Його голова стирчатиме на Крокодиловій брамі! Гей, варто!..

Вояки наставили списи: кожному з них кортіло розмалювати камені двору моєю кров’ю. Я слухняно очікував неминучого[48].

Птолемей ступив уперед:

— Брате, будь ласка! Це ж смішно. Благаю тебе…

— Ні! Не хочу слухати нічого. Цей раб помре!

— Тоді я мушу сказати тобі…

Мій господар зненацька підступив упритул до свого розлюченого двоюрідного брата. Він ніби зробився вищий на зріст, майже зрівнявшись із принцом. Його темні очі дивилися просто у водянисті очиці супротивника, які раптом закрутились, наче риба на острозі. Принц здригнувся й позадкував, а його вояки та блюдолизи засовались на місцях. Спекотне сонце потьмяніло, двір укрила тінь. У декого з вояків ноги взялися пухирцями.

— Облиш його, — повільно й чітко наказав Птолемей. — Це мій раб, і я кажу тобі, що він не заслуговує на покарання. Забирай своїх лакуз — і повертайся до барил з вином. Тут ти лише заважаєш ученим і ганьбиш нашу родину. Так само, як і твої огидні плітки. Ти зрозумів мене?

Принц, ховаючись від проникливих Птолемеєвих очей, так нахилився назад, що торкнувся плащем землі. Він видав звук, схожий на кумкання жаби, що саме парується.

— Так, — пробурмотів він. — Так…

Птолемей відступив — і ніби відразу поменшав. Темрява, що зібралася над купкою людей, розвіялась — наче зимова хмара — й зникла. Люди вмить заспокоїлись. Жерці втерли спітнілі потилиці, вельможні юнаки гучно відсапнули. З-за спини борця визирнув карлик.

— Ходімо, Рехіте, — Птолемей поправив сувої під пахвою і байдуже поглянув на принца. — Бувай, братику. Я спізнююся до обіду.

Він прискорив ходу. Блідий з переляку принц щось вигукнув йому вслід — і побіг навздогін, витягши з-під плаща кинджал. Гаркнувши, він кинувся ззаду на Птолемея. Я махнув рукою: щось гупнуло, ніби каменюка впала на мішок із салом. Принц нахилився, схопившись рукою за груди, вирячив очі й забулькотів щось невиразне. Потім він упав навколішки, й кинджал безсило брязнув об камені.

Птолемей прямував далі. Четверо вояків боязко заворушились. Вони наставили списи й зухвало загомоніли. Я описав обома руками півколо, й вони один за одним порозліталися на всі боки — головами вперед. Один врізався в римлянина, другий — у грека, третій проорав носом бруківку. Четвертий упав на лоток торговця — й зник під лавиною солодощів. Усі четверо так і залишились лежати — рівненько, наче рисочки на сонячному годиннику.

Інші принцові супутники з’юрмились, мов курчата, й не ворушились. Я, щоправда, примітив одного старого лисого жерця — зрозумів, що йому кортить викинути якусь штуку. Аж тут він зустрівся поглядом зі мною — і вирішив, що краще залишитися живим.

Птолемей ішов своєю дорогою. Я вирушив за ним. Ми подалися шукати хліб з анчоусами. Коли ми нарешті повернулися до бібліотеки, там було спокійно й тихо.

* * *

* * *

Мій господар розумів, що з цієї пригоди добра не вийде, проте наука так захопила його, що він волів не замислюватись про наслідки. Однак ні я, ні александрійський люд не забули про цей випадок. Чутки про нього — радше вигадки, ніж правда, — хутко розійшлися містом[49]. Принца в місті не дуже любили, тож історія про його ганьбу неабияк звеселила людей, а Птолемеєва слава лише зросла.

Уночі я ширяв над палацом, розмовляючи з іншим джином:

— Чи є якісь новини?