Брама Птолемея

— Йду. Я так утомилася… А якщо Квентін Мейкпіс ще раз причепиться до мене зі своєю п’єсою, я так заціджу йому! — вона мило набундючила губки.

Мендрейк підійшов ближче:

— Дозвольте провести вас. Я теж, так би мовити, закінчив свої тутешні справи…

Він недбало скинув маску. Дівчина всміхнулась:

— Мене проводжатимуть троє джинів і п’ятеро фоліотів — на той випадок, якщо вони мені знадобляться. Хіба ви можете зробити для мене щось таке, чого не зможуть вони?

Смуток, який цілий вечір наростав у Мендрейковій душі, раптово змінився відчайдушністю. Йому стало байдуже, що про нього подумають — і що з цього вийде. Розмова з Джейн Фаррар надала йому сміливості. Він легенько торкнув її руку:

— їдьмо до Лондона моїм автомобілем. Я відповім на ваше запитання дорогою…

Вона засміялась:

— Дорога буде довга, пане Мендрейку!

— Але ж і відповідей у мене багато…

Джейн Фаррар узяла його під руку. Разом вони попрямували до виходу. Кілька пар очей проводили їх.

У вестибюлі було порожньо — лише двоє служників стояли напоготові біля дверей. У каміні тріскотів вогонь; на стіні видніли оленячі голови й вицвілі щити з гербами, награбовані колись у різних садибах за кордоном. На протилежній стіні був великий вітраж із краєвидом центрального Лондона: абатство, Вестмінстерський палац, головні урядові будівлі над Темзою. Вулиці заповнював радісний натовп; у дворі палацу було видно осяйну постать прем’єр-міністра з руками, піднятими в благословенні. Скло тьмяно виблискувало в світлі ламп; за ним височів темний мур нічного неба.

Під вікном стояла невеличка зелена канапка, завалена шовковими подушками.

Мендрейк зупинився:

— Тут тепло. Зачекайте, поки я викличу свого шофера.

Джейн Фаррар, не віднімаючи руки, поглянула в бік канапки:

— Ми можемо й обоє зачекати тут…

— Справді.

Він обернувся до неї. Його тіло ніби потихеньку шпигало голками. Джейн здригнулася:

— Ви теж це відчуваєте?

— Так, — тихо відповів він. — Тільки не треба про це говорити…

Джейн відштовхнула його:

— Це наші сенсорні сітки, дурнику! Щось напружило їх!

— Так, так…

Вони постояли, дослухаючись до тріскотіння дров у каміні, до приглушеного гамору вечірки в садку. Аж тут іздалеку долинуло пронизливе виття.

— Це сигнальний вузол Деверо, — мовив Мендрейк. — Щось пробралося в садок іззовні.

Джейн насупилась:

— Вартові демони перехоплять його.

— Здається, вони вже напали на нього…

З-за вітражного вікна долинули химерні, нелюдські крики й гуркіт, схожий на грім у далеких горах. Двоє чарівників заціпеніли. В садку ніби хтось приглушено зойкнув.

Гомін наростав. Повз Мендрейка пробіг чоловік у темних окулярах і смокінгу, бурмочучи дорогою закляття. З його долоні, складеної човником, вибухнула темно-помаранчева Плазма; вільною рукою він відчинив двері — й зник.

Мендрейк хотів уже кинутись за ним:

— Треба піти подивитися…

— Зачекайте, Джоне! — очі Джейн Фаррар придивлялися до вікна. — Воно наближається…

Мендрейк підняв голову — і, мов зачарований, утупився в скельця вітража, які зненацька яскраво засяяли від спалаху світла знадвору. ГЬмін наростав далі: тепер здавалось, ніби на них насувається ураган — гучний і шалений, лютий і божевільний. Гучніше, гучніше… Обоє позадкували. Пролунали вибухи, моторошні крики… Знову спалах — перед ними на мить з’явився силует велетенського чудовиська з незліченними щупальцями, крилами й пазурами, яке ломилось у вікно.

Мендрейк зойкнув. Фаррар заверещала. Обидва відсахнулися, вчепившись одне в одного.

Ще один спалах: чорний силует затулив собою все вікно. Ось він ударився об шибку..

Брязь! Маленьке скельце в середині вітражу — те саме, на якому було зображено прем’єр-міністра, — випало й розбилося на тисячу друзок. Крізь діру до вестибюлю залетіло щось малесеньке — й смарагдово заблищало при світлі ламп. М’яко ляпнувши просто об підлогу перед чарівниками, воно ще раз кволо підскочило — й завмерло.

Обоє тупо вирячились на нього. То було мертве жабеня.

Гомін за вікном лунав, як і раніше, та поволі слабшав, ущухав, віддалявся з кожною секундою. Блиснули ще зо два спалахи — і знову запала непроглядна нічна темрява.

Мендрейк нахилився над бідолашним жабеням. Його лапки були скорчені, рот — наполовину відкритий, очі — міцно заплющені. Дивна безбарвна рідина розпливалась круг нього на всі боки. У Мендрейка тьохнуло серце, коли він поглянув на жабеня крізь свої лінзи: на всіх трьох рівнях то було звичайнісіньке жабеня, проте…

— Що це за бридка тварюка? — бліде личко Джейн Фаррар скривилося з огиди. — Треба викликати моїх джинів, щоб вони перевірили її на вищих рівнях, а тоді ми зможемо…

Мендрейк підняв руку:

— Стривайте!

Він ще нижче нахилився над жабеням:

— Бартімеусе!

Панна Фаррар спохмурніла:

— Ви хочете сказати, що ця тварюка…

— Не знаю! Мовчіть!

Він заговорив знову — вже гучніше, нахилившись над самісінькою скрученою жаб’ячою голівкою:

— Бартімеусе, це ти? Це я… — він помовчав, облизавши губи. — Твій господар!

Одна з передніх жаб’ячих лапок здригнулася. Мендрейк присів навпочіпки й схвильовано поглянув на панну Фаррар:

— Він ще живий! Бачили?