Брама Птолемея

— Годі! — вона відвернулась. — Багато хто дошукувавсь у вас якихось вад, пане Мендрейку, і я несподівано знайшла цю ваду! Дивовижно! Ніколи б не подумала, що ви — такий сентиментальний дурень!

Змахнувши полами пальта, вона величним кроком пройшла крізь Пузир — і, не озираючись, покинула вестибюль.

Мендрейк дивився їй услід. Він глибоко зітхнув, а тоді, знищивши одним-єдиним словом Пузир Мовчання, з головою занурився в море галасу, марноти та схвильованих чуток.

Частина третя

Пролог

Александрія,

125 р. до Р. Х.

Того ранку — як, власне, й кожного — біля дверей мого господаря Птолемея юрмилась невеличка купка прохачів. Вони з’явились туди ще вдосвіта — й стояли, загорнуті в свої накидки, з посинілими ногами, тремтячи від холоду, терпляче ждучи світанку. Коли над річкою розлилося сонячне сяйво, слуги чарівника відчинили двері й заходилися пускати прохачів усередину по одному.

Того ранку — як, власне, й кожного — йому зачитували довгий список скарг, образ та справжнього горя. Декому він допомагав порадою. Декому — здебільшого тим, хто був сповнений відвертої жадібності, — відмовляв. Іншим обіцяв щось зробити — й виконував ці обіцянки. Численні біси й фоліоти випурхували з вікон і кружляли над цілим містом з дорученнями. Навіть шляхетні джини вирушали за його наказами — і, в свою чергу поверталися. Кілька годин поспіль туди-сюди снував нескінченний потік духів. Справ у господарстві Птолемея вистачало всім.

Нарешті, о пів на дванадцяту двері було зачинено й замкнено. Чарівник Птолемей вийшов з дому (бічним ходом, щоб не потрапити на очі запізнілим прохачам) і вирушив до Александрійської бібліотеки, щоб знов узятися за свої студії.

* * *

Ми йшли двором, що прилягав до бібліотеки. Була обідня пора, тож Птолемей схотів купити на ринку біля пристані хліба з анчоусами. Я простував за ним у подобі єгипетського писаря — голомозого, з волохатими ногами, — й ми жваво сперечалися про філософію світів[46]. Дорогою нас обігнали кілька вчених — заклопотаних бесідою греків, худорлявих римлян з вогненними очима й вишкрябаною до білого кольору шкірою, темношкірих набатеїв та люб’язних дипломатів з Мерої й далекої Парфії. Усі вони поз’їжджалися сюди, щоб зачерпнути знання з глибоких єгипетських криниць. Коли ми вже наближалися до виходу з бібліотечного двору, з нижньої вулиці заревіли сурми — і нагору зійшов сходами невеликий загін вояків з прапорцями кольорів Птолемея на списах. Вояки розступились, і перед нами з’явився Птолемеїв двоюрідний брат — царський син і спадкоємець єгипетського престолу. Він поволі, розвальцем піднімався сходами. За ним плентався натовп фаворитів — блюдолизів та облесників[47]. Ми з господарем зупинились і схилили голови в звичному шанобливому уклоні.

— О, братику!

Царський син зупинився. Сорочка міцно обтягала його черево, й там, де під час недовгої прогулянки виступив піт, видніли вологі плями. Обличчя в нього набрякло від вина, аура аж западалась від пияцтва. Очі під опухлими повіками скидались на дві потерті монети.

— О, братику! — повторив він. — Я саме проходив тут — вирішив завітати до тебе…

Птолемей знов уклонився:

— Звичайно ж, це велика честь для мене, володарю.

— Ану, думаю, подивлюся, де ти тут ховаєшся — замість того, щоб перебувати біля мене… — він тяжко відсапнув. — Біля мене, як личить відданому родичеві…

Фаворити захихотіли.

— Філіп, Александр та інші мої брати — всі по місцях, — провадив принц, затинаючись на кожному слові. — Б’ються за нас у пустелі, служать послами в князівствах на сході й на заході… Вони доводять свою вірність нашій династії. А ти? — він помовчав, жмакаючи вологу матерію своєї сорочки. — Чи можемо ми довіряти тобі?

— Я готовий служити всім, чим треба.

— Чи можемо ми довіряти тобі, Птолемею? Ти не вмієш ні володіти мечем, ні напинати лук своїми дівочими рученятами. Де ж твоя сила, га? Отут, — він постукав себе по лобі тремтячим пальцем. — Принаймні так мені казали. Отут! То що ж ти робиш у цьому похмурому місці, далеко від сонячного світла?

Птолемей скромно схилив голову:

— Навчаюсь, володарю. Вивчаю папіруси й книжки, складені вельмишановними жерцями за прадавніх часів. Праці з історії, релігії…

— І з магії, напевно, теж! Заборонені праці! — втрутився високий жрець у чорному вбранні, з голеною головою й очима, підфарбованими білою глиною. Він вимовив ці слова лагідно — наче кобра, що плюється отрутою. Можливо, він і сам був чарівник.

— Еге ж! Усяку гидоту! — принц підсунувся трохи ближче. Його одяг смердів кислятиною, з рота тхнуло. — І люди хвалять тебе за це, братику! Ти користуєшся магією, щоб дурити їх, щоб зваблювати їх на свій бік! Я чув, як вони щодня приходять до твого дому, щоб помилуватись твоїми бісівськими витівками! Я чув усякі побрехеньки!

Птолемей напружив вуста: