Брама Птолемея

— Є, Бартімеусе. Щодо принца. Його чоло затьмарюють гнів і страх. Він щодня торочить, ніби Птолемей може прислати демона, щоб убити його й захопити трон. Страх смерті стукає в його скроні, мов барабанний дріб.

— Але ж мій господар живе лише наукою. Влада анітрохи не цікавить його!

— І все ж таки принц щодня пережовує цю думку допізна — за чашею вина. Він розсилає гінців, шукаючи людей, які б допомогли йому позбутися цієї загрози.

— Дякую, Афо. Щасливого тобі льоту.

— Щасливого льоту, Бартімеусе!

Птолемеїв двоюрідний брат був останній йолоп, однак я розумів його страх. Сам він анітрохи не знався на магії. Александрійські чарівники були жалюгідними тінями славетних магів минулого, на яких я колись гарував[50]. Військо було слабше, ніж будь-коли за кілька поколінь, і до того ж усі загони перебували далеко. Порівняно з принцом Птолемей справді видавався могутнішим. Безперечно, спадкоємець трону опинився б у вельми невигідному становищі, якби мій господар справді вирішив його скинути.

Час минав. Я спостерігав і чекав.

Принц відшукав потрібних людей. Гроші було заплачено. Однієї місячної ночі четверо вбивць проникли до палацового садка — і завітали до мого господаря. Як я, можливо, вже згадував, ці відвідини виявились нетривалими.

Принц із обережності провів ту ніч за межами Александрії, вирушивши в пустелю на полювання. Після повернення його зустріла спершу зграя стерв’ятників, що кружляла в небі над Крокодиловою брамою, а потім — трупи трьох убивць, повішені на самій брамі. Коли спадкоємець в’їздив до міста, вершок його колісниці зачепився за їхні ноги. Принц почервонів, заховався в своїх покоях — і кілька днів його ніхто не бачив.

* * *

— Господарю, — сказав я. — Твоє життя досі під загрозою. Тобі треба покинути Александрію.

— Це неможливо, Рехіте. Ти ж знаєш! Тут бібліотека!

— Твій двоюрідний брат — твій непримиренний ворог. Він нізащо не заспокоїться.

— Але ж ти будеш поряд, Рехіте! Ти вгамуєш його! Я цілком довіряю тобі!

— Наймані вбивці — звичайнісінькі люди. Ті, що прийдуть за ними, вже не будуть людьми.

— Я певен, що ти впораєшся й з ними… Послухай-но, чому ти так шкутильгаєш? Це нервує мене!

— Я сьогодні біс. А біси завжди так шкутильгають. Послухай-но, — провадив я, — мені, звичайно, приємна твоя довіра, але, щиро кажучи, я можу обійтись і без неї. І мені аж ніяк не хочеться опинитись на дорозі в марида, який постукає в наші двері.

Він пирхнув у свій келих:

— Марида?! Щось ти надто переоцінюєш наших двірських жерців! В одноногого мулера я ще повірив би…

— Твій двоюрідний брат розставив тенета набагато ширше. Він частенько пиячить із римськими послами — а я чув, що саме в Римі зараз і відбувається найцікавіше. Наймізерніший чарівник — звідси до берегів Тигру — прагне потрапити туди, шукаючи слави.

Птолемей стенув плечима:

— То мій братик ладен геть-чисто продатися римлянам? Навіщо їм тоді нападати на мене?

— Для того, щоб він став їхнім вічним боржником. А мене тим часом знищать! — я сердито дихнув сірчаною хмаринкою: ця схибленість мого господаря на своїй улюбленій науці могла розлютити будь-кого. — Тобі добре! — провадив я. — Ти можеш викликати скільки завгодно джинів, щоб урятувати свою шкіру! А що тоді станеться з нами — тобі начхати!

Я загорнувся в свої крила, мов ображений кажан, і повис на сволоку.

— Рехіте! Але ж ти вже двічі рятував мені життя! Ти ж знаєш, який я тобі вдячний!

— Слова, слова, слова… Бридня це все![51]

— Це несправедливо! Ти знаєш, над чим я працюю. Я хочу осягнути механізми, які розділяють нас, людей, і джинів. Я прагну відновити рівновагу, встановити між нами довіру!..

— Еге ж. А я тим часом прикриватиму тобі спину й виноситиму твій нічний горщик!

— Оце вже неправда! Мій горщик виносить Анхотеп. Я ніколи…

— Я маю на увазі інше! Ось що я хочу сказати: поки я у вашому світі, я в пастці. Пастка може бути більш чи менш тісна. Але довіра тут неможлива!

Біс зиркнув очима крізь перетинку крила й видихнув ще одну сірчану хмарку.

— Може, годі вже? Мені в цій кімнаті ще спати… То ти сумніваєшся в моїй щирості?

— Якщо хочеш знати мою думку, господарю, то всі ці розмови про примирення між нашими народами — дурні балачки!

— Он як? — голос мого господаря посуворішав. — Гаразд, Рехіте. Я приймаю твій виклик. Я вважаю, що мої дослідження наближаються до моменту, коли я зможу не лише говорити, а й діяти. Як ти знаєш, я вивчав розповіді про північні племена. Там є звичай, щоб духи й чарівники зустрічались на півдорозі. Судячи з того, що ти й інші джини розповідали мені, я доможуся більшого.

Він кинув геть келих, підхопився й почав походжати кімнатою.

Біс стривожено згорнув крила:

— Про що це ти? Щось я тебе не розумію…

— В цьому немає потреби, — відповів хлопчина. — Головне в іншому. Коли все буде готово, я зможу зрозуміти тебе.

13

Натаніель