Брама Птолемея

Недоречний випадок, що стався в Ричмонді під час прийому в прем’єр-міністра, відбувся так блискавично, що знадобився час, аби розібратися, що ж там урешті трапилось. Свідків серед гостей виявилось небагато, бо тільки-но вгорі, в небі, розпочалася сутичка, люд здебільшого кинувся ховатися до трояндових кущів чи декоративних ставків. Проте після того, як пан Деверо зібрав чарівників, відповідальних за безпеку садиби, а ті — в свою чергу — викликали демонів, які охороняли садок, помалу склалася послідовна картина пригоди.

Судячи з усього, сигналізація спрацювала, коли якийсь джин у подобі кульгавого жабеняти продерся крізь охоронні тенета. За ним гналася велика зграя демонів, що наполегливо переслідували свою жертву, яка тікала газонами. Демони-охоронці хутко приєдналися до сутички, сміливо атакуючи все, що тільки рухалось, тож один чи двоє прибульців невдовзі були знищені — разом з трьома гостями, помічником ключника й численними античними статуями на південних газонах, де жабеня намагалося сховатись. За всім цим шарварком жабеняті врешті пощастило втекти, пробравшися до будинку; тоді решта прибульців повернули назад і зникли. Хто вони були — й хто були їхні господарі, — залишилось невідомим.

Що ж до господаря жабеняти, то його встановили досить швидко. Надто багато людей бачили те, що відбувалось у вестибюлі, щоб не впізнати Джона Мендрейка. Невдовзі по півночі його покликали до пана Деверо, пана Мортенсена й пана Коллінса — трьох старших міністрів, що досі перебували в садибі, — де Мендрейк зізнався, що дозволив зазначеному джинові повернутися до нього в будь-яку хвилину. Під суворим допитом панові Мендрейку довелося викласти деякі подробиці операції, до якої був залучений його демон. Спливло ім’я пана Клайва Дженкінса, і п’ять горл негайно вирушили до його лондонського помешкання. Через кілька хвилин вони повернулись: пана Дженкінса не було вдома, і місце його перебування встановити не вдалося.

Оскільки Мендрейк нічого не знав про те, що пощастило з’ясувати його джинові, а викликати постраждалого Бартімеуса просто зараз — означало знищити його сутність, не одержавши жодної відповіді, — цю справу поки що відклали. Мендрейк дістав наказ з’явитись на засідання Ради через три дні й викликати свого раба на допит.

А тим часом на юного чарівника звалився тягар загального невдоволення. Прем’єр-міністр лютував через загибель своїх античних статуй; пан Коллінс, який, щойно почувши сигнал тривоги, стрибнув до качиного ставка — і ледве не потонув, бо на нього звалилася вельми огрядна леді, — дивився на Мендрейка спідлоба й підраховував синці. Третій міністр, пан Мортенсен, особисто не постраждав, проте він уже багато років ненавидів Мендрейка. Отож усі троє разом засудили його за безвідповідальність і потайність — і натякнули на широкий вибір майбутніх покарань, хоч подробиці й було відкладено до засідання Ради.

Пан Мендрейк нічого не відповів на ці звинувачення. Геть блідий, він покинув садибу й поїхав назад до Лондона.

* * *

Наступного ранку пан Мендрейк снідав сам. Панну Пайпер, що прийшла, як і завжди, з ранковою доповіддю, зустрів лакей. Міністр зараз не налаштований займатись поточними справами: він прийме її пізніше у себе в кабінеті. Засмучена дівчина пішла.

Свинцевим кроком чарівник попрямував до кабінету. Вартовий демон, що дозволив собі невинний жарт, негайно скривився від закляття Спазму. Мендрейк довго сидів за столом і тупився в стіну.

Нарешті він підняв слухавку телефона й набрав номер:

— Алло! Кабінет Джейн Фаррар? Пробачте, чи можу я з нею поговорити? Так, це Мендрейк… Ага… Зрозуміло. Гаразд…

Слухавка повільно лягла на місце.

Що ж, він спробував її попередити. Якщо вона не бажає розмовляти з ним, він тут не винен. Учора ввечері Мендрейк щосили намагався, щоб її ім’я не згадувалось, проте марно. Їхню сварку бачили всі. Безперечно, тепер їй також дістанеться. Проте він якось не дуже й шкодував за тим: сама думка про чарівну панну Фаррар відтепер чомусь сповнювала його огидою.

Уся дурість ситуації полягала в тому, що прикрощів можна було б уникнути, якби він просто виконав те, що радила Фаррар. Бартімеус напевно мав відомості про Дженкінсову змову, які дуже потішили б Деверо. Слід було без зайвих роздумів вичавити з раба все, що він знав… А Мендрейк натомість відпустив його. Що за дурниця! Цей джин давно вже був справжньою шпилькою в його тілі — нахабний, непокірний, хирлявий… ще й смертельно небезпечний тим, що знав справжнє ім’я свого господаря. Слід було його знищити, поки він був ще заслабий. Що могло бути простіше!