Брама Птолемея

Лакей провів його до тихого будинку. Мендрейк проминув вестибюль із рожевими канделябрами й монументальним портретом, на якому драматург сидів у єдвабному халаті, спираючись на стос власних творів. Намагаючись не дивитись на картину (Мендрейкові завжди здавалося, що халат на портреті закороткий), він зійшов униз парадними сходами. Його черевики без жодного звуку ступали товстим килимом. Стіни були завішані афішами театрів з усього світу, взятими в рамці: ВПЕРШЕ! СВІТОВА ПРЕМ’ЄРА! НОВИЙ ШЕДЕВР ПАНА МЕЙКПІСА! — мовчки зазивали десятки плакатів.

Сходи внизу закінчувались клепаними залізними дверима, що вели до робочого кабінету драматурга.

Тільки-но Мендрейк постукав, як двері вмить відчинилися. З кімнати визирнуло широке усміхнене обличчя:

— Джоне, хлопчику мій! Чудово! Я такий радий! Замкніть за собою двері. Зараз ми вип’ємо чаю з дрібкою м’яти. Вам, здається, не завадило б підбадьоритись!

Пан Мейкпіс без упину кружляв у вирі коротких, стрімких, по-балетному чітких рухів. Його низенька постать крутилась і підскакувала — непосидюча, мов пташка, — коли він наливав чай і додавав м’яти. Очі його блищали жвавістю, руде волосся палало вогнем, вуста раз по раз усміхалися — ніби він таємно чимось тішився.

Мейкпісове вбрання, як і завжди, відображало його життєрадісну вдачу: світло-брунатні замшеві черевики, горохово-зелені штани у вишневу клітинку, яскраво-жовтий жилет, рожева краватка, широка полотняна сорочка з бганками на рукавах. Сьогодні, однак, рукава було засукано вище ліктів, а краватка й жилет ховались під заляпаним білим фартухом. Пан Мейкпіс, вочевидь, був неабияк заклопотаний.

Він помішав чай крихітною ложечкою, двічі стукнув нею об край склянки — і подав напій Мендрейкові.

— Ось! — вигукнув він. — Пийте! Отож, Джоне, — його усмішка стала ласкавою й турботливою, — пташки принесли мені звістку, що у вас не все гаразд.

Мендрейк коротко, без зайвих подробиць виклав події кількох останніх годин. Чоловічок цокав язиком і співчутливо зойкав.

— Ганьба! — нарешті вигукнув він. — Ви ж просто виконували свій обов’язок! А такі дурні, як ця Фаррар, ладні розтерзати вас на шматки за першої-ліпшої нагоди! Ви знаєте, в чому їхня проблема, Джоне? — він зробив значущу паузу. — В заздрості! Нас оточують заздрісні карлики, що ненавидять нас за наші таланти! Люди театру ставляться до мене так само: критики чіпляються до всього, що я роблю!

Мендрейк мугикнув:

— Ну, завтра ви поставите їх на місце. Прем’єра вгамує їх!

— Атож, Джоне, атож! Але наш уряд часом буває такий… такий черствий! Ви, напевно, теж це помітили? Почуваєшся справжнім одинаком! Але я — ваш справжній друг, Джоне. Я шаную вас — навіть тоді, коли всі інші зневажають вас!

— Дякую, Квентіне. Проте я не думаю, що все так погано…

— Бачте, у вас є дещо таке, чого ні в кого з них немає. Знаєте, що це? Вміння бачити. Я завжди помічав його за вами. Ви пильна людина! Пильна й гордовита. Я читаю це у вашій душі!

Мендрейк поглянув на свою склянку — він терпіти не міг чаю з м’ятою.

— Їй-право, я не знаю…

— Я хочу дещо показати вам, Джоне. Невеликий магічний експеримент. Мене цікавить ваша думка. Чи зумієте ви розгледіти… гаразд, не зволікаймо. Візьміть, будь ласка, отой залізний бісів шпичак, що лежить біля вас!.. Дякую. Так, і чай теж візьміть із собою.

Пан Мейкпіс короткими, стрімкими кроками попрямував у дальший кінець кабінету, відділений аркою. Мендрейк, трохи розгублений, поплентався за ним. Магічний експеримент? Він ніколи не бачив, щоб Мейкпіс творив якісь закляття, крім найпростіших, і завжди вважав, що маг із нього — досить слабенький. Та й усі інші були такої самої думки… Що ж він збирається робити?..

Завернувши за ріг, Мендрейк заціпенів. Він ледве не впустив на підлогу склянку з чаєм. Очі його вирячились, вуста мимоволі розтулились.

— Ну, що ви думаєте? Що скажете, мій хлопчику? — шкірився з-за його плеча пан Мейкпіс.

Мендрейк довго не міг промовити ні слова — лише оглядав кімнату. Раніше ця частина кабінету слугувала власним святилищем драматурга: тут він збирав нагороди, вирізки з газет, фотографії й сувеніри. Тепер усі ці реліквії зникли. Єдина лампочка осявала кімнату непевним світлом. На бетонній підлозі було старанно накреслено два пентаклі. Перший, призначений для чарівника, був звичайного розміру, зате другий — помітно більший. І він не порожнював.

У центрі другого пентакля стояв металевий стілець, пригвинчений до підлоги чотирма великими болтами. Стілець був залізний, і всі його деталі здавалися важкими й міцними; він неясно поблискував у слабкому світлі. А на стільці, припнутий за руки й ноги мотузками, сидів чоловік.

— Гарна картинка, еге ж?

Пан Мейкпіс ледве стримував збудження. Він аж підстрибував, стоячи поряд із Мендрейком.

Полонений був притомний. Він перелякано вирячився на чарівників. Його рот, частина бороди та вусів ховалися за грубим кляпом, біляве волосся було розкуйовджене, на щоці виднів блідий синець. Убраний чоловік був як простолюдин; його костюм було трохи подерто біля коміра.