Брама Птолемея

Над садибою прем’єр-міністра в Ричмонді розляглася ніч. Газони на захід від будинку були заставлені численними колонами, на вершинах яких горіли кольорові бісівські вогні, освітлюючи все довкола химерним сяйвом. Слуги, вбрані жар-птицями й саламандрами, снували тут і там, пропонуючи закуски. За чорним муром дерев по той бік озера невидимі музики грали ніжну павану — її звуки приємно перепліталися з голосами гостей.

Перші особи імперії блукали садком, тихенько розмовляли й позирали на годинники. Вони були в парадних костюмах і сукнях; їхні обличчя ховалися за розкішними масками звірів, птахів та демонів. Такі вечірки були однією з численних дивацьких пристрастей пана Деверо — і під час війни стали звичним явищем.

Джон Мендрейк притулився до колони, поглядаючи на гостей, що проходили повз нього. Його маска була зроблена з тонких пластівців місячного каменю, майстерно з’єднаних у подобу голови ящірки-альбіноса. Звичайно, робота була тонка, чудова, проте на голові ця маска сиділа препогано. Мендрейк у ній майже нічого не бачив — і вже двічі ступав у клумби. Він зітхнув. Від Бартімеуса поки ні слова… До цього часу він уже сподівався хоч яких-небудь вістей.

Повз Джона пройшла невеличка компанія — павич, оточений двома догідливими рисями й облесливою дріадою. У павичі Мендрейк — за черевцем і самовпевненою ходою — впізнав пана Коллінса; жінки, напевно, були молодші чарівниці з його міністерства, що мріяли про успішну кар’єру. Мендрейк спохмурнів. Коли він на Раді підняв питання про посох Ґледстона, Коллінс та інші тут-таки накинулись на нього. До кінця засідання йому довелося перетерпіти десятки підступних випадів — так само, як і крижаних поглядів Деверо. Звичайно ж, його пропозиція була нерозумна й недоречна — вкрай недолугий для політика огріх.

Та до біса цю політику! Всі ці чвари просто-таки душили Мендрейка — він почувався мухою, що заплуталась у павутинні. Ціле своє життя він марнував на те, щоб догоджати Деверо й боротися з суперниками — по-дурному марнувати час! Адже хтось мусить підтримати імперію, поки ще не пізно! Хтось мусить кинути виклик іншим — і скористатись посохом!

* * *

Перш ніж піти з Вайтголу, Мендрейк спустився до підземелля під залою Статуй. Він не бував там уже кілька років — і тепер, стоячи на останній сходинці, здивовано побачив на підлозі — в дальньому кінці кімнати — смугу, викладену червоною плиткою. З-за стола вискочив гладкий клерк і підійшов до нього.

Мендрейк кивнув йому:

— Я хотів би оглянути сховище, якщо це можливо.

— Звичайно, пане Мендрейку. Ходіть зі мною, будь ласка.

Вони пройшли через кімнату. Біля червоної смуги клерк зупинився.

— Сер, я мушу просити вас залишити тут усі магічні предмети, які ви маєте з собою, й відіслати всіх невидимих істот, які вас супроводжують. Це — межа. За неї не можна проносити ніяких магічних об’єктів. Найменший слід магії потягне за собою якнайсерйозніші санкції.

Мендрейк оглянув темний порожній коридор:

— Справді? І які саме?

— Цього я не маю права казати, сер. То ви не маєте з собою нічого недозволеного? Тоді ходімо далі.

Вони зайшли до лабіринту однакових кам’яних коридорів, набагато давніших за саму будівлю Парламенту над ними. То там, то тут траплялися дерев’яні двері й темні проходи. Головний коридор освітлювали електричні лампочки. Мендрейк придивлявся щосили, та не помітив жодної прихованої пастки. Клерк тим часом дивився лише вперед — і дорогою щось мугикав собі під ніс.

Нарешті вони дісталися до важких залізних дверей.

— От і сховище, — показав на них клерк.

— Нам можна сюди увійти?

— Не раджу, сер. Якщо хочете, подивіться крізь ґрати.

Мендрейк підійшов до дверей, відсунув маленьку заслону в їхній середині — і примружив очі. За дверима була велика, яскраво освітлена кімната. В її центрі стояв постамент із світло-рожевого мармуру. На ньому, на видноті, були виставлені найдорожчі скарби держави — маленька купка коштовних речей, що вигравали різними барвами. Мендрейкові очі відразу прикипіли до довгого дерев’яного посоха — простого, без прикрас, із таким самим дерев’яним набалдашником угорі. Поряд із посохом він розгледів і коротке золоте намисто з підвішеним до нього золотим овальним кулоном, у центрі якого тьмяно поблискував нефрит.

Посох Ґледстона і Амулет Самарканда… Мендрейк відчув гострий біль утрати. Він оглянув перші три рівні: жодних замовлянь, сигнальних мотузів, тенет чи інших загороджень. Щоправда, плитка на підлозі мала дивний колір — зеленкуватий, ніби якийсь нездоровий. Мендрейк позадкував.

— А чим охороняється це приміщення? Якщо мені, звичайно, дозволено це знати…

— Моровим Закляттям, сер. І до того ж вельми хижим. Якщо ви наважитесь увійти сюди без дозволу, воно за мить обдере вас до кісток.

Мендрейк поглянув на клерка:

— Он як? Гаразд. Ходімо.

* * *