Брама Птолемея

Господар тим часом дістав з кишені гарненьку довгасту скриньку. Він хутко перекинув її Кіті — над головами переляканих гостей. Дівчина впіймала скриньку однією рукою — і вмить обернулась, щоб поцілити нею в скорчену жіночу постать…

Стара опустила руки, відкривши обличчя — якого, можна сказати, майже не було. Між охайно зачесаним сивим волоссям і перловим намистом на шиї виблискувала якась примарна маса, що не мала ні чіткої форми, ні рис. Приголомшена Кіті на мить завагалася. Безлика стара підняла руку, й з її долоні вилетіла ще одна сапфірова блискавка. Вона вдарила Кіті в лице, затягла її у вир мерехтливої енергії. Дівчина застогнала. В її роті захиталися зуби, кожна кісточка ніби вискакувала з суглобів, яскраве світло засліплювало очі… Вона відчула, як на ній тліє одяг.

Атака завершилася. Блакитні силові лінії потьмяніли, й Кіті, що висіла в повітрі десь за метр від підлоги, важко впала вниз.

Стара постояла, розминаючи пальці, задоволено мугикнула — й оглянула залу. Люди тікали на всі боки, перекидаючи столи й стільці, зіштовхуючись одне з одним, репетуючи від смертельного жаху. Білявий молодик сховався за барилом. Стара побачила, як на тому кінці зали Джордж Фокс пробирається до скрині за стойкою. Ще один спалах — і господар майнув убік; частина стойки розлетілася на тріски й друзки. Джордж Фокс покотився кудись під стіл — і зник з очей.

Не зважаючи на довколишній лемент і шарварок, підстаркувата леді знов обернулася до виходу. Вона поправила спідницю, відгорнула пасмо сивого волосся, що звисало до зниклого чола, переступила через Семове тіло й попрямувала до дверей.

Знову пролунав той самий свист — різкий і пронизливий, що перекрив гамір у залі. Стара, що вже вхопилася за ручку, схилила голову і озирнулась.

Аж тут Кіті — в очах якої досі все пливло, одяг був розірваний і обгорілий, а волосся стало дибки, наче грива, — примудрилась підвестись і жбурнути скриньку. Коли скринька впала до самісіньких ніг старої, дівчина промовила одне-єдине слово.

Спалахнуло пекуче світло, й від підлоги до стелі виріс вогненний стовп — метрів зо два завтовшки. Стінки стовпа були гладенькі, наче в мармурової колони. Він оточив стару зусібіч — було видно, як вона завмерла всередині, мов муха в бурштині, зі своїм сивим волоссям, перловим намистом, синьою сукнею і всім іншим. Стовп затвердів, зненацька став непрозорим — і стара пропала.

Ще трохи згодом світло згасло, стовп перетворився на туман — і нарешті зник, залишивши на підлозі рівнісіньке випалене коло. Стара з розтопленим обличчям щезла разом з ним.

У залі «Жаби» панувала тиша; було видно перекинуті столи, потрощені стільці, тріски, нерухомі тіла й розсипані кісточки доміно. Лише Кіті стояла, розчепіривши по-дурному руки, тяжко дихаючи й не зводячи очей з кола перед дверима.

Потім гості помалу почали виявляти свій страх: вони заворушились, один за одним почали вставати з підлоги, застогнали й загомоніли. Кіті мовчала; вона озирнулась на зруйновану стойку. З-за дальшого її кінця визирнула Джорджева голова. Господар німо дивився на Кіті.

Дівчина підняла брови:

— І що тепер?

— Дамо їм спершу відсапнути. А потім нехай ідуть собі. Куля не повинна була нічого помітити.

Кіті повільно, незграбно перелізла через найближчу купу уламків і обійшла тіло буфетника. Відіпхнувши заплаканого добродія, що пробирався до виходу, вона замкнула двері — й постояла там хвилин із п’ять, аж поки перелякані відвідувачі оговтались, і нарешті одного за одним випустила їх надвір.

* * *

Останнім виходив Ніколас Дрю, який нарешті виліз із-за барила. їхні очі зустрілись. Він зупинився на дверях:

— Привіт, Кіті. Як я бачу, ти досі така ж завзята?

Обличчя Кіті не поворухнулось:

— Привіт, Ніку.

Молодик пригладив волосся й почав застібати куртку.

— Не хвилюйся, — сказав він. — Я забуду про те, що бачив тебе. Нове життя, й таке інше… — він оглянув потрощену залу. — Звичайно, якщо ти не захочеш приєднатися до «Спілки простолюду». Нам потрібні такі люди, як ти.

Кіті хитнула головою:

— Ні, дякую. Мені й так добре.

Нік кивнув:

— Гаразд. Тоді… бувай. І… теє… бажаю тобі щастя.

— Бувай, Ніку.

Вона зачинила за ним двері.

Джордж Фокс схилився над Семовим тілом. З кухні виглядали бліді перелякані кухарчата. Кіті притулилася до дверей і заплющила очі. Це все накоїв лише один демон — один шпигун! А в Лондоні їх сотні! Наступного тижня, о цій самій годині, люди знову зберуться в «Жабі», щоб балакати, сперечатись і нічого не робити. А тим часом усім містом лунають поодинокі голоси протесту, та їх швидко й безжально вгамовують. Із демонстрацій користі мало. З балаканини — так само. Повинен бути якийсь інший шлях!

Можливо, він справді є… Пора випробувати цей план.

12

Натаніель