Брама Птолемея

У розпалі я шалено замахав руками — і згарячу тицьнув пальцем у червону крейдяну лінію свого пентакля. Пролунав ляскіт, посипались жовті іскри, й моя сутність дістала відсіч: мене штовхнуло вгору й назад, я полетів шкереберть і шалено запацав ногами, щоб не перетнути лінію з протилежного боку. З відчайдушною спритністю я зупинивсь і впав на підлогу. Обличчя моє почорніло, пов’язка на стегнах розірвалася.

Дівчина звернула увагу на останнє й невдоволено скривилася.

— Так-так! — сказала вона. — Ми, здається, повернулися до того, з чого почали.

Я підхопивсь і чемно поправив роздерту пов’язку:

— Це нічого не важить. Викликавши мене, ти змінила наші ролі. Тепер між нами не може бути нічого, крім ненависті.

— Бридня, — відповіла вона. — Як іще я могла зустрітися з тобою? Я не поневолювала тебе, дурню. Я просто хотіла дещо обговорити з тобою — на рівних.

Я здивовано підняв брови — чи радше те, що від них залишилось:

— Навряд чи це можливо. Про що блощиці говорити з левом?

— Послухай-но, годі вже приндитись! До речі, що це за Натаніель?

Я розгублено заморгав у відповідь:

— Хто?! Ніколи не чув про такого!

— Ти щойно згадав про якогось Натаніеля!

— Ні, ні, ти, мабуть, недочула… — я поспіхом змінив тему. — Будь-що сама твоя ідея сміхотворна. Рівність між людьми й джинами неможлива. Ти — молода, нерозумна, тож мені, напевно, слід бути поблажливішим до тебе, але ти справді помиляєшся. За останні п’ять тисяч років я знався з сотнями господарів — і байдуже, на чому вони креслили свої пентаклі: чи на піску в пустелі, чи на витоптаній траві в степу, — межи мною й тими, хто викликав мене, незмінно виникала люта, непримиренна ворожнеча. Так було завжди. І так завжди буде.

Останні слова я вимовив гучним, громовим голосом, що не передбачав ніяких заперечень. У порожній кімнаті вони розкотилися трагічним відлунням. Дівчина пригладила волосся.

— Що за бридня, — сказала вона. — А як щодо вас із Птолемеєм?

15

Кіті

Кіті відразу зрозуміла, що її теорія підтверджується. Вона зрозуміла це з джинової реакції. Відтоді, як його вдарило краєм пентакля, хлопчина-єгиптянин стояв обличчям до неї, випнувши груди й підборіддя, відчайдушно вимахуючи руками, щоб підкреслити свої виразні вислови, й часом поправляючи пов’язку на стегнах. Проте щойно вона згадала Птолемея, як увесь його кураж кудись подівся. Хлопчина несподівано заціпенів: його обличчя застигло, тіло немовби скам’яніло. Ворушилися хіба що очі: вони повільно — надзвичайно повільно — обернулись і вирячились просто на неї. Очі хлопця завжди здавалися темними — тепер вони зробилися чорними, мов вуглини. Кіті мимоволі зазирнула в них: це було все одно, що дивитися в чисте нічне небо — чорне, холодне, безмежне, з малесенькими іскринками зірок — далеких і недосяжних… Це було моторошно, та водночас звабливо: Кіті потягло туди, мов дитину до вікна. Досі вона безпечно сиділа в центрі свого пентакля, однак тепер підхопилась — і подалась уперед, спершись об руку, а другу руку простягти перед собою, назустріч цим очам, їхній самоті й порожнечі. Кінчики її пальців тремтіли над межами кола. Вона зітхнула, повагалася, потяглася далі…

Хлопчина моргнув; його повіки на мить зімкнулись, наче в ящірки. Чари розвіялись. У Кіті побіг мороз поза шкірою, вона відсахнулась і скулилась у центрі кола. На її чолі заблищав піт. Хлопець, однак, навіть не поворухнувся.

— Що ж ти, на твою думку, знаєш про мене? — вимовив голос.

Він лунав ніби зусібіч — не дуже гучно, проте близько; цей голос не скидався на жоден з голосів, які їй доводилось чути досі. Говорив він англійською мовою, однак якось по-химерному, ніби ця мова була йому чужа й незнайома. Так, він здавався близьким — і водночас далеким, немовби звертався до неї з неосяжної далечіні.

— Що ти знаєш? — повторив голос іще тихше. Джинові вуста не ворушились, чорні очі без упину дивились на неї. Кіті притулилася до самісінької підлоги, тремтячи й стискаючи зуби. Щось у цьому голосі лякало її — але що? Він не був ні лютий, ні гнівний. Але це був владний голос — із якоїсь далечіні, наділений страхітливою силою й водночас — дитячий.

Кіті потупилась і мовчки хитнула головою, не зводячи очей з підлоги.

— КАЖИ!