Брама Птолемея

— Гадаю, що чарівники підуть на все, аби лише зберегти владу, — провадила Кіті. — Зараз серед простолюду з’явилося чимало таємних товариств, однак усі вони слабкі й розрізнені. Ні в кого немає достатніх сил, щоб протистояти урядові.

— Це ще прийде, — мовив джин. — Свого часу.

— Скільки ж часу на це знадобиться? Ось у чому річ!

— Тобі треба точно чи приблизно? — хлопчина схилив набік голову й замислився. — Гадаю, ще двох поколінь вистачить. Скажімо, років з п’ятдесят. За цей час людей з уродженою стійкістю буде достатньо для успішного повстання. П’ятдесят років — термін непоганий. Якщо пощастить, ти ще побачиш, як це все станеться, коли саме вже будеш лагідною бабусею з опецьками-онучатами на колінах… Хоча насправді, — він підняв руку, змусивши обурену Кіті замовкнути, — я помилився. Помилився в розрахунку.

— Чудово!

— Ти ніколи не станеш лагідною бабусею. Краще буде сказати — самотньою старою відьмою.

Кіті грюкнула кулаком по підлозі:

— П’ятдесят років — це забагато! Хтозна, що чарівники ще вигадають до того часу? Мине ціле моє життя! Я, напевно, вже помру, коли відбудеться революція!

— Твоя правда, — підтвердив хлопчина. — Зате я ще житиму — і все побачу. Я буду такий самий, як тепер.

— Еге ж, — буркнула Кіті. —Тобі щастить!

— Ти так гадаєш? — хлопчик оглянув себе. Він сидів прямо, старанно підібгавши ноги, як єгипетський писар. — Відтоді, як помер Птолемей, минуло дві тисячі сто двадцять дев’ять років, — додав він. — Йому було чотирнадцять. Відтоді піднеслись і зруйнувались вісім світових імперій, а я досі прибираю його подобу. Як ти гадаєш, кому з нас щастить?

Кіті мовчала. Аж нарешті вона запитала:

— А навіщо ти це робиш? Тобто прибираєш його подобу?

— Бо я обіцяв це сам собі, — відповів джин. — Я показую йому, який він був. До того, як змінився.

— Я думала, що він так і не виріс, — зауважила Кіті.

— Твоя правда. Він так і не виріс.

Кіті вже хотіла була щось запитати, однак мовчки хитнула головою.

— Повернімося до нашої теми, — рішуче сказала вона. — Я не можу дозволити собі чекати й дивитись, як чарівники коять зло. Життя надто коротке. Діяти треба зараз. Але ми — народ, простолюд — не можемо самі повалити уряд. Нам потрібна допомога.

Хлопчина стенув плечима:

— Можливо.

— Отже, моя ідея — чи то пропозиція — полягає в тому, що джини та інші духи повинні допомогти нам. — Кіті випросталась, чекаючи на відповідь.

Хлопчина вирячився на неї:

— Що? Ану, скажи ще раз!

— Ви повинні допомогти нам. Врешті-решт, ти щойно сам сказав: усі ми тут жертви — і джини, й простолюд. Чарівники однаково панують над нами — чи то духами, чи то людьми. Отож нам треба об’єднатись і скинути їх.

Обличчя хлопця скам’яніло:

— Отак узяти й об’єднатись?

— Ні, звичайно, це буде непросто. Але ж повинен бути спосіб! Скажімо, якщо простолюдини — такі, як я, — можуть викликати таких могутніх джинів, як ти, то чому нам не можна разом виступити проти уряду? Це все слід обдумати до ладу — й залучити до нього якомога більше де… духів, зате на нашому боці буде така перевага, як несподіванка! А коли ми будемо на рівних, то нам буде набагато простіше битися. Серед нас не буде ні рабів, ні господарів. Між нами не буде причин до ворожнечі — лише спокійне співробітництво. Нас не зупинить ніхто!

Дівчина знову подалася вперед, її очі запалали. Хлопчину ніби теж захопило її завзяття: тривалий час він мовчав. Аж нарешті заговорив:

— Ти божевільна. Чудове волосся, чудовий одяг, але — цілком божевільна.

Кіті розчаровано стенула плечима:

— Ти лише послухай…

— За всі ці роки у мене було чимало божевільних господарів, — провадив хлопчина. — Я бачив бузувірів, що сідали на терня; бачив мертвооких імператорів, що безрадісно нищили натовпи людей; бачив скупарів, що жадали золотих гір… Безліч бовдурів, які мордували й себе, й інших. Ви — досить неприємні й потворні істоти. Мушу сказати, Кіті, що твоє божевілля менш шкідливе, ніж у більшості інших, однак воно знищить тебе — та й мене теж, якщо я не буду обачним. Скажу це тобі щиро. Те, що ти пропонуєш, смішне й недолуге з тисячі причин, і якби я схотів перелічити їх усі, ми просиділи б тут до того часу, коли Британська імперія нарешті зруйнувалася б сама собою. Отож дозволь мені назвати лише дві з-поміж цих причин. Насамперед жоден джин, жоден африт, жоден марид-руйнівник, жодна комашка, яка тільки й уміє, що жалити, ніколи й нізащо не «об’єднається», — ти, здається, так це назвала? — з людьми. Об’єднатись... Ти диви! Як ти уявляєш це об’єднання? Ми надягнемо однакові пов’язки — й вирушимо пліч-о-пліч у бій?! — хлопчина хрипко, неприємно зареготав. — Ні! Ми надто багато страждали через людей, щоб будь-коли діяти спільно з ними!

— Брехня! — вигукнула Кіті. — Ще раз питаю тебе: а як щодо вас із Птолемеєм?

— Він був єдиний у світі! — хлопчина стиснув кулаки. — Винятковий! Не смій приплутувати його до цієї справи!

— Але ж він заперечує все, що ти кажеш! — не здавалася Кіті. — Звичайно, більшість демонів буде важко переконати, але…

— Важко?! Ні, просто неможливо!