Брама Птолемея

— Я все побачив з кольору твого обличчя![61] Так, цей найманець знову в місті, і брови в нього стали ще густіші, ніж ти пам’ятаєш. Із нечуваною сміливістю й спритністю я причепився до його семимильних чобіт — і подався з ним до парку, де він зустрівся з добродієм, який, напевно, й був тим самим невловимим Гопкінсом. Ні, я не чув ні слова з їхньої розмови. Цієї миті мене помітили їхні джини. Решту ти знаєш. Я розгубив половину своєї сутності дорогою до Ричмонда…

— Усе це гаразд, — зіпнув Мендрейк, — але що з того користі мені? Я не можу скористатися жодною з цих відомостей! Щоб пережити завтрашній суд, мені потрібно щось серйозніше… Гопкінс — ось у кому тут уся річ! Чи можеш ти описати його?

Левиця почухала ніс:

— Цікаво… Описати його важко. Він чолов’яга не дуже прикметний. Хіба що трохи сутулиться, обличчя звичайнісіньке, неголений… Волосся русяве… Чого це ти вхопився за голову?

Він утупивсь у стелю:

— А-а-а! Це безнадійно! Не слід було давати тобі цього завдання. Навіть Аскобол упорався б краще!

Це зачепило мене:

— Аскобол? Справді? То він, по-твоєму, зумів би з’ясувати й те, де Гопкінс живе?

— Що?!

— Він дав би тобі точну адресу еге ж? Тільки уяви: здоровенний незграбний циклоп в окулярах і пальті підкрадається до Дженкінса з найманцем у кав’ярні, замовляє чашечку кави й намагається підслухати… І все це непомітно!

— Гаразд, облишмо це… То ти знаєш, де живе Гопкінс? Де ж?

— У готелі «Амбасадор», — відповів я. — Ось. Малесенька дурничка, яку я встиг підхопити, перш ніж мене заганяли до останньої ложки мого життя…[62] Стривай, що це ти робиш?

Чарівник несподівано пожвавішав. Він обернувся до пентаклів, накреслених на підлозі, кахикнув і потер утомлені почервонілі очі.

— Це мій єдиний шанс, Бартімеусе, — сказав він. — Єдиний шанс, і я не обмину його. Завтра мої вороги знищать мене, якщо я не зможу надати їм нічого певного. А що може бути певнішим за пана Гопкінса в кайданках?

Розім’явши пальці, він заходився читати закляття. Холодний вітер хльоснув мене по ногах. Пролунало сумне виття. Правду кажучи, з таких витівок кепкували ще в Уруку — як із застарілих, що давно вже вийшли з моди[63]. Звичайно, що жодного сучасного чарівника цей галас не змусить покинути коло — хіба що він покотиться підлогою зі сміху. Я понуро хитнув головою. Зрозуміло, хто зараз з’явиться!

І справді, долинув грім, схожий на дзвін тріснутого обіднього гонга, і в сусідньому пентаклі виник білявий велетень. Він одразу вибухнув потоком стогону й скарг, на які господар не звернув ані найменшої уваги. Мене він не помітив. Я кілька хвилин чекав, поки він бідкався, стоячи навколішки, заламуючи руки й благаючи відпустити його, — а потім тихенько кахикнув:

— Може, дати тобі носовичок, Аскоболе? В мене вже ноги змокли!

Циклоп хутко підхопився. На його обличчі пломеніли сором і обурення:

— А він що тут робить, сер? Навряд чи я зможу працювати разом з ним!

— Не хвилюйся, — відповів я. — Я просто подивлюся, як тобі віддають наказ. А потім мене відпустять. Авжеж, «сер»?

Мендрейк не звертав уваги на нас обох. Він далі читав закляття, спрямовуючи їхню силу на інші пентаклі. Не забарилися нові дешеві витівки: ляскіт, спалахи, вереск, тупіт ніг, сморід зіпсованих яєць, пороху та болотного газу. Все скидалося на якусь дитячу вечірку — бракувало хіба що картонних ковпаків.

Ще через кілька секунд до нас приєднались інші члени Мендрейкової команди. Команда ця була досить-таки різноманітна. Насамперед — найгірший з них, Аскобол, що люто зирив на мене крізь свої патли. Далі — Кормокодран, похмурий тип третього рівня, геть позбавлений почуття гумору; він провів чимало часу в Ірландії — й тому полюбляв подобу людини-вепра з іклами й ратицями, пофарбованими яскраво-синьою вайдою. Наступною з’явилася Мвамба — джинія, що працювала в племені «абалуя» на сході Африки. До неї я ставився непогано — вона принаймні не підтримувала інших, коли вони похмуро кепкували з мене. Сьогодні вона (напевно, з якихось власних причин) прибрала подобу велетенської колючої ящірки в шкіряних чоботях. І, нарешті, останнім стовбичив Годж, ледве втиснувшись у свій пентакль: самі шпичаки, сморід і мерзенна вдача. Нам п’ятьом за останні кілька місяців частенько доводилось працювати разом, та жоден з них, на жаль, не мав такої завзятої вдачі, як я[64]. Ми постійно сварились і лаялись. Наші нинішні стосунки годилося б назвати напруженими.

Мендрейк витер з лоба піт.

— Я викликав вас востаннє, — сказав він. — Принаймні я на це сподіваюсь.

Усі пожвавішали, затупцяли на місці, закахикали й зашурхотіли шпичаками.

— Якщо ви виконаєте сьогоднішній наказ, — провадив він, — я більше нікого з вас не викликатиму. Гадаю, що цієї обіцянки буде досить, щоб ви постарались виконати моє завдання якнайточніше.

— А яке це завдання? — поцікавився Кормокодран, вишкіривши ікла.