Брама Птолемея

Пан Фокс тихенько привітався з Кіті.

— Сьогодні в нас багато роботи, Кларо, — попередив він. — Я поки що нікого не знайшов… е-е… на Семове місце.

— Так, звичайно. Не хвилюйтесь, — лагідно відповіла Кіті. Проте в її душі знову закипіла безсила лють. Дівчині хотілося кричати на весь голос. Вона скрутила серветку так, ніби то були в’язи чарівника, й заходилася працювати.

* * *

Минули дві години — зала потроху наповнювалася людом. Люди купчились за столиками й біля стойки, тихенько розмовляючи. Дехто мляво змагався в киданні дротиків. Кіті за стойкою розливала напої, занурена в свої думки. Вона навіть не підняла голови, коли двері знову відчинилися, впустивши до зали порив осіннього холодного вітру.

Аж тут усі розмови в «Жабі» вщухли так миттєво, ніби хтось клацнув вимикачем чи витяг батарейку. Фрази урвались на пів слові; склянки зависли в повітрі, так і не донесені до ротів; очі відвідувачів вирячились; дехто обернувся до дверей. Кинутий дротик влучив у тиньковану стіну біля мішені. Джордж Фокс, який саме схилився над столиком, балакаючи з гостем, поволі випростався.

На дверях стояв юнак. Він струшував дощові краплі із свого довгого чорного плаща.

Кіті побачила його через голови відвідувачів, що юрмилися біля стойки. Вона здригнулася, виплеснула на стойку джин і зойкнула.

Юнак скинув рукавички. Потім легенько провів тонкою рукою по коротко стриженому волоссю, в якому виблискувала дощова вода, й оглянув принишклу залу.

— Добрий вечір, — нарешті промовив він. — Хто тут господар?

Запала мовчанка. Долинув шурхіт. Джордж Фокс кахикнув:

— Судячи з усього, я.

— Чудово. Можна з вами поговорити?

Прохання було висловлено тихо, проте владно. В цьому юнакові все аж дихало владністю: плащ, бездоганний чорний піджак, біла сорочка з мереживом, лаковані шкіряні черевики. Тут, у залі «Жаби», він здавався так само чужим, як і безликий демон.

Кімнатою розходились хвилі ворожнечі й страху. Юнак усміхнувся й додав:

— Якщо ви, звичайно, не проти…

Джордж Фокс ступив уперед:

— Чим можу стати в пригоді?

Юнак був на пів голови нижчий за пана Фокса й видавався такою самою мірою худорлявим, як той — кремезним.

— Як мені відомо, у вас тут працює дівчина, — мовив він. — Як її звуть?

Кілька відвідувачів біля стойки позирнули в бік Кіті, яка притулилася до шафки. Звідси легко було промайнути до дверей, що вели в коридор, пробігти через кухню — і світ за очі…

Пан Фокс заморгав:

— Е-е… Клара Белл. Вона тут єдина дівчина — відтоді, як звільнилася Пеґі… — він помовчав, а потім боязко й вороже запитав: — А що вам до неї?

— А сьогодні Клара Белл працює тут?

Джордж Фокс завагався — саме цього від нього й чекав юнак.

— Гаразд, — кивнув він. — Покличте її сюди.

Він озирнувся — Кіті йому було не видно за спинами відвідувачів. Дівчина тим часом потихеньку прокрадалася до дверей.

— Покличте її, — повторив він.

Джордж Фокс не поворухнувся. Його обличчя скам’яніло, очі вибалушились.

— Навіщо вона вам? — уперто запитав він. — Хто ви такий? Чого вам від неї треба?

— Я не звик… — утомлено відповів юнак, — я не звик ні пояснювати своїх прохань, ні просити двічі. Я — член уряду. Цього повинно бути досить для будь-кого з вас… Пробачте! Отак робити вже не годиться!

Один з гостей, що сидів біля виходу, підскочив зі стільця, побіг до дверей — і відчинив їх, збираючись вийти. Чарівник промовив одне-єдине слово й махнув рукою. Гостя відкинуло назад до зали, й він упав на підлогу перед каміном. Двері зачинились із таким грюкотом, що по стінах забряжчав мідяний посуд.

— Жоден з вас не покине цієї кімнати, аж поки я не знайду Клару Белл! — юнак сердито поглянув на простолюдина, що лежав на підлозі. — І годі вже стогнати! Ви нічого собі не пошкодили! — він знов обернувся до Джорджа Фокса: — Ну?!

Кіті була вже біля дверей. Один з відвідувачів біля стойки майже непомітно кивнув їй.

— Тікай! — прошепотів він. — Забирайся звідси!

Юнак тупнув лакованим черевиком:

— Вас, напевно, не здивує, що я прибув до цього вертепу не сам. Або через пів хвилини дівчина буде переді мною, або я віддам належні накази — й ви за цим негайно пошкодуєте! — він позирнув на свій годинник.

Джордж Фокс потупився, далі поглянув на стелю, щоб не бачити благальних очей відвідувачів. Стиснув і безпорадно розтиснув кулаки. Його щоки вкрилися старечими зморшками. Він розтулив вуста, тоді знову стулив їх…

— Усе гаразд, Джордже, — сказала Кіті, виходячи з-за стойки. Вона несла своє пальто, перекинувши його через руку. — Не треба. Дякую, — вона поволі пробиралася між столиками. — Що ж, ходімо, пане Мендрейку.

Чарівник відповів не одразу. Якусь хвилину він дивився на неї. Його бліде обличчя трохи почервоніло — можливо, від спекотного повітря в повній залі. Аж нарешті він опам’ятався й легенько кивнув:

— Дякую за честь, панно Джонс. Ходімо, будь ласка, зі мною.

Він побокував. Кіті, виструнчившись і дивлячись просто перед собою, пройшла повз нього. Юнак рушив за нею до дверей. Озирнувшись востаннє, він звернувся до мовчазної зали:

— Пробачте, будь ласка, що зіпсував вам вечір.

Двері зачинилися. Майже хвилину ніхто не ворушився й не казав ані слова.