Бумеранг не повертається

Полковник Каширін не спав. У теплій домашній куртці він сидів у кріслі і, сьорбаючи чай, перегортав томик Лермонтова. За вікном розгулялася негода. Пориви сильного вітру хитали раму вікна. Зовні спокійний, але весь напружений, Каширін нетерпляче чекав телефонного дзвінка з Південноуральська — повідомлення про прибуття літака.

Було п’ять хвилин на четверту, коли пролунав різкий дзвінок. Полковник узяв трубку. Говорили з Управління.

— Товаришу полковник, о другій годині п’ятдесят шість хвилин одержано телеграму з Калініна.

— Пришліть мені, — наказав полковник і поклав трубку. Знову настала гнітюча, тривожна тиша. Лунко пробив годинник, дзвін його жалібно одізвався у призовому кришталевому кубку, який стояв на столі, і затих.

Нарешті знову пролунав телефонний дзвінок. У трубці ледве чулося:

— Прибув, товаришу полковник, благополучно!

— Будь обережний, Степане! — відповів Каширін і поклав трубку. Своїм гострим слухом він почув, як легко, майже безшумно, до будинку під’їхала машина і хлопнули дверці. Він пішов у прихожу, відчинив двері і разом з офіцером зв’язку ввійшов у кабінет.

Телеграма була лаконічна:

«ПЕРЕБУВАЮ ЛЕНІНГРАДСЬКОМУ ЕКСПРЕСІ крпк ЧЕКАЮ ВКАЗІВОК ПОШТОВЕ ВІДДІЛЕННЯ ВОКЗАЛУ крпк».

Полковник сів за стіл і написав відповідь:

«СУПРОВОДЖУЙТЕ крпк ПІДТРИМУЙТЕ ЗВ’ЯЗОК крпк ВЖИВАЙТЕ ЗАХОДІВ ЛИШЕ КРАЙНЬОМУ ВИПАДКУ крпк».

— Відішліть негайно!

— Дозвольте йти?

— Ідіть!

Зачинивши двері за офіцером зв’язку, полковник погасив лампу на столі в кабінеті і пройшов у спальню. Здається, можна було відпочити, але… рішуче і настирливо знову задзвонив телефон.

Узявши трубку, Каширін з подивом почув схвильований голос:

— З вами говорить полковник Крилов. Не знаю, може й не слід було турбувати вас у такий пізній час, але мені здається, що це дуже важливо…

— Що трапилося? — проймаючись хвилюванням Крилова, запитав полковник.

— О десятій годині вечора на дочку було зроблено замах з метою пограбування…

— Що з нею?

— Небезпеки для життя немає.

— Вона притомна?

— Так. Я говорю від Скліфосовського.

— Добре, я зараз приїду, — сказав полковник і, подзвонивши в гараж, викликав машину.

28 ХІД «КОНЕМ»

Коли полковник Каширін приїхав в інститут імені Скліфосовського, він уже не застав Крилова, а Машенька заснула.

Черговий лікар, літня жінка, грубувата, як більшість сердечних людей, що приховують свою м’якість за нарочитою грубістю, вийшла до нього в прийомну:

— Вас цікавить Марія Крилова? Невелике травматичне ушкодження. Дівчину врятувала тепла хутряна шапка. Удар був сильний…

— Удар чим? — уточнив Каширін.

— Важким предметом.

— Скажіть, докторе, ви можете дозволити мені недовгу розмову з дівчиною?

— Вона тільки зараз заснула.

— Ось мій телефон. — Каширін вирвав із блокнота аркуш і передав його лікарці. — Я прошу, як тільки ви вважатимете можливим, подзвонити мені. — Полковник подивився на годинник і, відчувши непереборну втому, вирішив їхати додому.

О дев’ятій ранку Каширін побрився, прийняв душ і, як завжди, бадьорий і свіжий, почувши сигнал машини, вийшов на вулицю.

Негода вщухла. Було тихо і сонячно. Сніг, що випав уночі, боляче засліплював очі. У звичайні шуми міста, яке тільки що прокинулося, немов пташиний перегук, врізувався дзвін скребачок і лопат.

Каширін постояв біля під’їзду. На чистому морозному повітрі дихалося легко. Подумав і, відпустивши машину, пішов пішки.

Прийшовши в Управління, полковник знайшов у себе на столі докладну відповідь Московського карного розшуку на телефонний запит у справі замаху на Марію Крилову.

«…удар був завданий у потиличну частину голови пляшкою. Слідчим Купріяновим була знайдена ця пляшка у сніговому заметі. Виявлені на пляшці відбитки пальців були сфотографовані. З фотографії виявилось, що деякі пальцеві узори надзвичайно характерні, до того ж відбиток одного з пальців має слід рубця, який проходить через усю фалангу.

Перевірка великої кількості дактилокарток на зареєстрованих злочинців дала змогу встановити, що відбитки пальців на пляшці належать Миколі Пряхіну, 1916 року народження, він же Борис Катков, він же Василь Линьков з кличкою Васька-„Кінь“, засуджений відповідно до Указу Президії Верховної Ради СРСР від 4 липня 1947 року в цілому на двадцять років. Утік з місця ув’язнення в жовтні минулого року».

«Жовтень, листопад, грудень, — у думці підрахував полковник, — три місяці такий негідник на волі!» Увійшов капітан Гаєв і доповів:

— Дзвонили з інституту імені Скліфосовського, просили вас, товаришу полковник.

— Коли експрес прибуває в Ленінград? — запитав Каширін.

— Об одинадцятій тридцять, — відповів Гаєв.

Полковник глянув на годинник Часу досить, можна відвідати Крилову.

— Якщо Нікітін дасть про себе знати, — повідомте мене. Я буду в Управлінні об одинадцятій тридцять, — розпорядився полковник і вийшов з кабінету.

Крилову помістили в окрему палату. Крізь велике, до самої стелі вікно щедре сонячне проміння заливало кімнату. На столі біля ліжка стояв кошик пишних гортензій.