ЧАРІВНЕ ГОРНЯТКО

— Ні. Спочатку мушу поборотися з тобою!

— Май розум, дідьку,— сказав гуцул.— Я вже двом таким, як ти, скрутив в'язи. Бігме, скручу й тобі. Віддай зорі по-доброму.

— Мусимо поборотися!

— Коли так, то зв'яжи мене моцно найгрубшими воловодами. Побачиш, що я пірву їх, як павутину.

Чорт обмотав його грубезними мотузками і так загудзував, що сто дідьків то не розв'язали б.

— Як не пірвеш їх, кину тебе в ріку,— пригрозив.

— Добре. Та відвернися...

Чорт повернувся до нього плечима. А леґінь мав у жмені ножик-чепілик. Умлівіч перерізав на собі мотуззя, випростався і сказав:

— Ади, я вже!

Дідько трохи не зомлів зі страху. Поблід і почав трястись, як у пропасниці.

— Тепер в'яжи мене,— пробелькотів.

Гуцул пообсотував чорта мотузками, як горшкодрай дрантивий горнець. Відвернувся й крикнув:

— Рви!

Дідько так натужився, що мало очі не повилазили. Дувся, кидався до землі, терся до каміння, скавулів від люті, як скажений пес. Але нічого не допомогло.

— Тобі треба ще одну кулешу з'їсти, аби розв'язатися,— кепкував леґінь.— Давай зірки, як не хочеш, аби жаба дала тобі цицьки.

— Можеш забрати,— погодився чорт.

— Де вони є?

— На коні, під сідлом.

— Леґінь витягнув зорі й почав рахувати. Довго їх перекладав із купи на купу. Скільки їх там було — годі вже сказати, але однієї гуцул таки не дорахувався.

— Де вона? — гримнув на чорта.

— Там є всі.

— Брешеш, однієї бракує! Як не скажеш, то шпурну тебе туди, де раки зимують.

Чорт зрозумів, що в нього кепські справи, бо гуцул знає, що до чого. Взяв та й зізнався:

— Я подарував одну зірку своїй любасці — відьмі.

Леґінь довго не думав. Висадив зв'язаного чорта коневі на спину, сів у сідло і — вйо! — до відьми. Стали під вікном і слухають, як відьма мудрує над розкладеними картами:

— Пек сему лиху! Десь пропав і третій чорт. Відай, його запропастив гуцул.

— Я тутечки,— крикнув чорт.

— Ой, Антипку мій коханий, ходи-но до хати.

— Не можу, любонько, бо-м зв'язаний. Віддай легіневі ту зірку, що я тобі подарував, і попроси, аби мене відпустив.

Гуцул увійшов до хати. Відьма дала йому зірку.

— Розв'яжи мого коханого,— попросила,

— Він мені ще є потрібний.

Леґінь цілу ніч шпурляв зірки на небо. Хотів, аби кожна була на своїм місці. Як закінчив роботу, надворі розвиднілося. Він дідька — в опалку й поїхав до столиці.

Люди йому дякували за сонце, місяць і зірки. Тільки корчмарі, цісарські міністри та злодії не дякували, бо коли темно, легше шахраювати.

Леґінь розв'язав дідька і сказав:

— Ану, Антипку, збери корчмарів, міністрів і злодіїв. Обмасти їх смолою, обкачай у пір'ї і води три дні і три ночі по ярмарках.

Чорт вискочив з опалки і побіг виконувати розказ. Леґінь пішов до палацу. Став перед престолом і сказав!

— Вельможний цісарю, я все вже зробив. Сонце, місяць і зірки — на своєму місці. Тепер поїду за своєю мамою, аби вона подивилася й сказала, чи хоче такої невістки, як твоя царівна.

— Гай, най буде,— погодився цісар.

Гуцул пустився в дорогу до Коломиї. Сонце пражило, як скажене. Побачив грушу з доспілими грушками, але навіть не підійшов до неї. Спрага не давала йому жити. Але дарма побачив криницю з чистенькою, як кришталь, водою,— пройшов мимо неї.

Забрав свою маму й вернувся до цісаря. Царівна їй сподобалася.

Було таке весілля, якого світ не бачив. Аякже!

ГУЦУЛ І ПСЯЧЕ ЦІСАРСТВО [55]

В одній державі був цісар, злий і безсердечний. Він ненавидів людей, а понад усе любив свою доньку і багатство. За золото і дороге каміння міг чортові душу віддати.

Одного разу сказав доньці:

— Я йду подивитися на військо. Може, підеш зі мною.

Для тебе теж буде цікаво.

— Ой тату, з великою охотою,— прощебетала царівна.

Пішли. Цісар ходив по касарнях, всюди пхав свого носа, на кожного покрикував. Дівчина цікавилася не порядками, а жовнірами. Коли мали вертатися додому, вона сказала цісареві:

— На зицирпляці я бачила дуже файного жовніра. Зроби мені волю і забери його до палацу.

— Коли так хочеш, доню, то най буде...

Цісар дав розказ, аби чорнобривого гуцула підготували для служби в палаці. Того ж таки дня легіня файно вбрали, повели до дохтора, аби його оглянув. Дохтор постукав пальцями у легіневі груди, сказав йому роззявити рота і зробив свій висновок:

— Ес іст гут.

Жовнір здивувався:

— Ади, який вчений: подивився мені в зуби і відразу вгадав, що я з Кут. Що то значить—мудра голова!

Жовнір перейшов до цісарського палацу. Але і там не мав ні хвильки спокою. Чи ходить у саду, чи стоїть на варті, чи відпочиває — царівна за ним бігає, як тінь.

— Будь моїм чоловіком!

— А що на це скаже вельможний цісар?

— Він зробить мені волю, бо є моїм татом.

Ніхто не знає, що і як говорила царівна із цісарем, але на другий день він покликав жовніра до себе.

— Ти хочеш засватати мою доньку? — спитав.

— А чому би й ні?

— Та ти ж гуцул з Кут— не рівня мені.

— Зрівняємось — і буду рівня.

— Ади, як ти вмієш говорити! Та спершу мушу знати, чого ти є вартий. Сьогодні переночуєш у клітці з ведмедем.

— Це можна зробити. Я з самим фельдфебелем ночував цілий рік і нічого мені не сталося, а з ведмедем.