Читаем Червоні вітрила полностью

Цих двох годин він не помітив, позаяк вони минули всі в тій-таки внутрішній музиці, яка не покидала його свідомости, як пульс не полишає артерій. Він думав про одне, хотів одного, прагнув до одного. Людина дії, він подумки переживав хід подій, шкодуючи лише за тим, що ними не можна рухати так само просто і хутко, як шашками. Ніщо у спокійній зовнішності його не казало про ту напругу почуття, гудіння якого, немов гудіння великого дзвону, який б'є над головою, мчало у всій його істоті оглушливим нервовим стогоном. Це довело його, нарешті, до того, що він почав рахувати подумки: "Один... два... тридцять..." - і далі, аж поки сказав: "Тисяча". Така вправа подіяла; він був здатний нарешті поглянути збоку на все починання. Тут трохи подивувало його те, що він не може уявити внутрішню Ассоль, позаяк навіть не говорив з нею. Він читав десь, що можна, бодай невиразно, збагнути людину, якщо, уявивши себе цією людиною, скопіювати вираз її обличчя. Вже очі Грея почали набувати невластивого їм дивного виразу, а губи під вусами складатися у слабку, лагідну усмішку, як, отямившись, він зареготався і вийшов поміняти Пантена.

Було темно. Пантен, відкотивши комір куртки, ходив біля компаса, кажучи стерничому:

- О ліву чверть румба, о ліву. Стій: ще чверть.

"Секрет" ішов з половиною вітрил під попутним вітром.

- Знаєте, - сказав Пантен Греєві, - я задоволений.

- Чим?

- Тим самим, чим і ви. Я все втямив. Ось тут, на містку. - Він хитро підморгнув, світячи усмішці вогнем люльки.

- Ану ж бо, - сказав Грей, раптово здогадавшись, в чому справа, - що ви там утямили?

- Найліпший спосіб провезти контрабанду, - прошепотів Пантен. - Кожен може мати такі вітрила, які хоче. У вас геніяльна голова, Грею!

- Бідолашний Пантене! - сказав капітан, не знаючи, гніватися чи сміятися. - Ваш здогад дотепний, та позбавлений будь-якої основи. Ідіть спати. Даю вам слово, що ви помиляєтеся. Я роблю те, що сказав.

Він послав його спати, звірився з напрямком курсу й сів. Тепер ми його залишимо, позаяк йому треба бути самому.

VI

АССОЛЬ ЗАЛИШАЄТЬСЯ САМА

Лонгрен згаяв ніч у морі; він не спав, не ловив, а йшов під вітрилом без певного напрямку, слухаючи хлюпання води, дивлячись у пітьму, обвітрюючись й думаючи. У тяжкі години життя ніщо так не відновлювало сили його душі, як ці самотні блукання. Тиша, тільки тиша і безлюддя - ось що потрібно було йому для того, щоб усі найслабші й скуті голоси внутрішнього світу зазвучали зрозуміло. Цієї ночі він думав про майбутнє, про бідність, про Ассоль. Йому було вкрай важко полишити її навіть на часину; крім того, він боявся воскресити затихлий біль. Може, вступивши на корабель, він знов уявить, ніби там, у Каперні, на нього чекає друг, який ніколи не вмирав, - і, повертаючись, він буде підходити до своєї домівки з горем мертвого очікування. Мері ніколи більше не вийде з дверей домівки. Та він хотів, щоб Ассоль було що їсти, вирішивши тому вчинити так, як наказує турбота.

Коли Лонгрен повернувся, дівчини ще не було вдома. Її ранні прогулянки не бентежили батька; цього разу, одначе, в його очікуванні була легка напруженість. Походжаючи з кутка в куток, він на повороті раптом відразу побачив Ассоль; увійшовши стрімко й нечутно, вона мовчки зупинилася перед ним, майже налякавши його світлом погляду, яке відобразило збудження. Здавалося, відкрилося її друге обличчя - те істинне обличчя людини, про яке зазвичай промовляють лише очі. Вона мовчала, дивлячись в обличчя Лонгренові так незрозуміло, що він запитав:

- Ти хвора?

Вона не відразу відповіла. Коли сенс запитання торкнувся, нарешті, її духовного слуху, Ассоль стрепенулася, наче галузка, яку торкнули рукою, і засміялася довгим, рівним сміхом тихого торжества. Їй потрібно було сказати щось, але, як завжди, не було потреби вигадувати - що ж саме. Вона сказала:

- Ні, я здорова... Чому ти так дивишся? Мені весело. Справді, мені весело, та це через те, що днина така гарна. А що ти надумав? Я вже бачу з твого лиця, що ти щось надумав.

- Хай що я надумав, - сказав Логрен, садовлячи дівчину на коліна, - ти, я знаю, зрозумієш, у чому справа. Жити немає за що. Я не піду знову в далеке плавання, а вступлю на поштовий пароплав, що ходить між Кассетом і Ліссом.

- Авжеж, - здалеку сказала вона, силкуючись увійти в його турботи і справи, та жахаючись, що безсила перестати радіти. - Це дуже погано. Мені буде нудно. Повертайся хутчіш. - Кажучи так, вона розквітала нестримною усмішкою. - Так, хутчіш, любий, я чекаю.

- Ассоль! - сказав Лонгрен, беручи долонями її обличчя й обертаючи до себе. - Викладай, що сталося?

Вона відчула, що мусить вивітрити його тривоги й, подолавши радість, зробилася серйозно-уважною, тільки в її очах сяяло ще нове життя.

- Дивак ти, - сказала вона. - Нічогісінько. Я збирала ліщину.

Лонгрен не зовсім повірив би цьому, якби не був так занурений у свої думки. Їхня розмова стала ділова і детальна. Матрос сказав доньці, щоб вона склала його торбину, перелічив усі необхідні речі й дав кілька порад:

Перейти на страницу:

Похожие книги

Дыхание грозы
Дыхание грозы

Иван Павлович Мележ — талантливый белорусский писатель Его книги, в частности роман "Минское направление", неоднократно издавались на русском языке. Писатель ярко отобразил в них подвиги советских людей в годы Великой Отечественной войны и трудовые послевоенные будни.Романы "Люди на болоте" и "Дыхание грозы" посвящены людям белорусской деревни 20 — 30-х годов. Это было время подготовки "великого перелома" решительного перехода трудового крестьянства к строительству новых, социалистических форм жизни Повествуя о судьбах жителей глухой полесской деревни Курени, писатель с большой реалистической силой рисует картины крестьянского труда, острую социальную борьбу того времени.Иван Мележ — художник слова, превосходно знающий жизнь и быт своего народа. Психологически тонко, поэтично, взволнованно, словно заново переживая и осмысливая недавнее прошлое, автор сумел на фоне больших исторических событий передать сложность человеческих отношений, напряженность духовной жизни героев.

Иван Павлович Мележ

Проза / Русская классическая проза / Советская классическая проза
Великий раскол
Великий раскол

Звезды горели ярко, и длинный хвост кометы стоял на синеве неба прямо, словно огненная метла, поднятая невидимою рукою. По Москве пошли зловещие слухи. Говорили, что во время собора, в трескучий морозный день, слышен был гром с небеси и земля зашаталась. И оттого стал такой мороз, какого не бывало: с колокольни Ивана Великого метлами сметали замерзших воробьев, голубей и галок; из лесу в Москву забегали волки и забирались в сени, в дома, в церковные сторожки. Все это не к добру, все это за грехи…«Великий раскол» – это роман о трагических событиях XVII столетия. Написанию книги предшествовало кропотливое изучение источников, сопоставление и проверка фактов. Даниил Мордовцев создал яркое полотно, где нет второстепенных героев. Тишайший и благочестивейший царь Алексей Михайлович, народный предводитель Стенька Разин, патриарх Никон, протопоп Аввакум, боярыня Морозова, каждый из них – часть великой русской истории.

Георгий Тихонович Северцев-Полилов , Даниил Лукич Мордовцев , Михаил Авраамович Филиппов

Историческая проза / Русская классическая проза