Читаем Читанка для Мануеля полностью

— Так, ще й через це, через твій спосіб буття і прагнення зберегти мене, — мовила Людмила. — Франсина теж не хотіла б дитини від тебе, якби трапилася нагода для цього, вона надто розумна, майже така, як я. Спімо, Андресе, я знесилена. Ні, будь ласка, я почуваюсь, як оті Ґомесові пачки сигарок. Ох, я пообіцяла Сусанні, що прийду допомагати готувати іншу партію.

— Гаразд, тож треба збирати недопалки, — кивнув я, — здається, відтепер це стане нашою улюбленою діяльністю.

— Не будь дурнем, не стався до цього так.

— Це неминучий висновок, вимагавши стільки від життя, так довго шукавши його сенс, ми з’ясували, що йдемо прямісінько до купи надгорілих сірників, отак воно. Фрази, Людлюд, я знаю, а водночас і правда, бо було б так просто й бажано не казати тобі нічого, ніколи не розповідати тобі про Франсину чи про будь-яку іншу жінку.

— Авжеж, бовдуре, навіщо повертатися до цього. Я аж ніяк не стулюю руки в захваті перед твоїм прагненням бути щирим, яке, по суті, є нечистим сумлінням, що шукає за всяку ціну виправдань, бо цю проблему ми вже ремигали аж до блювоти. Андресе, насправді я мала б народити дитину від тебе давніше, коли ми були тільки вдвох, і саме тому ми не хочемо бути втрьох, не хочемо вереску і брудних пелюшок у домі, ти потребував порядку, спокою і Бодлера, а я провадила репетиції перед дзеркалом, усі пахощі Аравії не зітруть і таке інше. Поєднані нарциси, досконалі егоїсти, які уклали пакт, щоб на додачу почуватися меншими егоїстами. І замість страшного третього, що сцить і ссе, з’явилася Франсина, свіжа випускниця університету і haute couture[55] зі своєю червоною машиною, книгарнею і свободою. Я можу зрозуміти її, хоч ані вона, ані я ніколи не визнаємо твоїх Сцилл і Харибд, але я не хочу дитини, вже ні. Того дня, коли мій метаболізм вимагатиме її занадто могутньо, як, здається, сталося цієї ночі, я пересплю з першим-ліпшим, хто мені сподобається, або ж піду до Ксав’єра, щоб він мене запліднив, як корову. Good night, sweet prince[56].

— Людо, а я? Чому ти й далі терпиш мене, якщо не можеш змиритися з моїм способом життя? Радше моїм способом прагнути жити, який зазнає краху на кожному повороті.

— Бо дуже кохаю тебе, — відповіла Людмила, а внаслідок одного з підступів мови слово «дуже» забирає майже всю силу в слова «кохаю», і це правда, я дуже кохала його, бо він був добрий, веселий і скидався на кота, був сповнений нездійсненних проектів і платівок додекафонічної музики, а також метафізичного ентузіазму і дрібних знаків уваги, він одягав її дні, запинав барвистими завісами вікна часу, грався з нею і давав гратися з собою, йшов до Франсини й повертався з повним зібранням творів Роберто Арльта, крім того, час робив своє, утвердилася звичка, квартира така гарна, вже немає нічого, чого можна було б навчитися і чим можна було б поділитися, вистачає здоров’я і вміння багато сміятися, ходити по Парижу попід руку, бачитися з друзями, далеким і лаконічним кордовцем Маркосом, що навідується тепер дедалі частіше, розмовляє, приводить Лонштайна, викладає їм агітпроп, розповідає про крики, коробки сірників, немов це все було призначене тільки їй, проте Андрес вважав, що це безпосередньо стосується його, бо з якої речі ця лицемірна полячка вже майже розуміє його, вона й досі немов шкірою відчуває безвиразний протяглий голос Маркоса, що звертався передусім до неї, щоб вона почала розуміти, що відбувається, навряд чи щось важливе, але, полячка, зрештою, це Веремія.

Я відчув, як Людмила відсунулась, обернулася до мене плечима, good night, sweet prince, good night, little thing[57], я легенько погладив їй плечі, зграбний зад і лишив її сну або безсонню, як і завжди після такої сили слів, я жадав її, але знав, що цієї ночі натраплю тільки на покірний механізм, що завгодно, тільки не це, go to sleep, sweet prince[58], вони справді навіжені зі своїми сірниками, подумати лишень, що в Біафрі, але ні, потім ти не заснеш, і Лонштайн зі своїми богами шляхів, щось тут не клеїться, друже, я міг би сидіти вдома і слухати «Процесію», навіщо ступати в слід Маркоса, вони божевільні, не лізь своїми косами мені в очі, Людлюд, ох, перепрошую, я вже спала, і мені щось снилося, не будь дурною, я люблю твої коси, спи, забудь, так, Андресе, так.

* * *

Перейти на страницу:

Похожие книги

Раковый корпус
Раковый корпус

В третьем томе 30-томного Собрания сочинений печатается повесть «Раковый корпус». Сосланный «навечно» в казахский аул после отбытия 8-летнего заключения, больной раком Солженицын получает разрешение пройти курс лечения в онкологическом диспансере Ташкента. Там, летом 1954 года, и задумана повесть. Замысел лежал без движения почти 10 лет. Начав писать в 1963 году, автор вплотную работал над повестью с осени 1965 до осени 1967 года. Попытки «Нового мира» Твардовского напечатать «Раковый корпус» были твердо пресечены властями, но текст распространился в Самиздате и в 1968 году был опубликован по-русски за границей. Переведен практически на все европейские языки и на ряд азиатских. На родине впервые напечатан в 1990.В основе повести – личный опыт и наблюдения автора. Больные «ракового корпуса» – люди со всех концов огромной страны, изо всех социальных слоев. Читатель становится свидетелем борения с болезнью, попыток осмысления жизни и смерти; с волнением следит за робкой сменой общественной обстановки после смерти Сталина, когда страна будто начала обретать сознание после страшной болезни. В героях повести, населяющих одну больничную палату, воплощены боль и надежды России.

Александр Исаевич Солженицын

Проза / Классическая проза / Классическая проза ХX века
В круге первом
В круге первом

Во втором томе 30-томного Собрания сочинений печатается роман «В круге первом». В «Божественной комедии» Данте поместил в «круг первый», самый легкий круг Ада, античных мудрецов. У Солженицына заключенные инженеры и ученые свезены из разных лагерей в спецтюрьму – научно-исследовательский институт, прозванный «шарашкой», где разрабатывают секретную телефонию, государственный заказ. Плотное действие романа умещается всего в три декабрьских дня 1949 года и разворачивается, помимо «шарашки», в кабинете министра Госбезопасности, в студенческом общежитии, на даче Сталина, и на просторах Подмосковья, и на «приеме» в доме сталинского вельможи, и в арестных боксах Лубянки. Динамичный сюжет развивается вокруг поиска дипломата, выдавшего государственную тайну. Переплетение ярких характеров, недюжинных умов, любовная тяга к вольным сотрудницам института, споры и раздумья о судьбах России, о нравственной позиции и личном участии каждого в истории страны.А.И.Солженицын задумал роман в 1948–1949 гг., будучи заключенным в спецтюрьме в Марфино под Москвой. Начал писать в 1955-м, последнюю редакцию сделал в 1968-м, посвятил «друзьям по шарашке».

Александр Исаевич Солженицын

Проза / Историческая проза / Классическая проза / Русская классическая проза