Читанка для Мануеля

Голі, виснажені, востаннє ковтнувши майже холодного мате, Патрісіо і Сусанна лягли поряд із Мануелем, що скинув простирадло на підлогу і, сопучи, спав долілиць. У нього на потилиці з’явився кучерик, чудувався Патрісіо. Він у нього вже два тижні, образилася Сусанна, такий самий, як твої на отому фото, яке мені дала твоя мати, коли приїздила до Парижа. Бач, стара мене скривдила, віддала фото тобі, покажи мені, щоб я побачив, чи це правда. Не дури мене, мовила Сусанна, я знаю, ти хочеш спалити його, сеньйор прагне стерти всі сліди минувшини, дурню, те фото я добре бережу разом з усіма моїми любовними листами, ти їх ніколи не знайдеш, погаси світло, я більше не можу, що за день, яка ніч, яке життя, ах-ах. Комедіантка. Бовдур. Любовні листи, ага. Звичайно, від балканського графа, що запропонував мені єдиний у світі зелений діамант, я не взяла його, бо, безперечно, був фальшивий або ж він варив його в запареному мате. Не регочи так, бо розбудиш його, йому довелося дати ложечку заспокійливого, воно було надто фосфоресцентним, але тепер хтозна, до якої години він спатиме. Але це все-таки краще, ніж класти його під газовий краник. Монстр. Спи, мій красеню. А ти огидний. Фернандо симпатичний, тобі не здається? Так, але ще не досить гаучист. Хай йому біс, не регочи так, ти розбудиш його. Забери, метиско, руку від мого рота! Спи, моя квіточка. Теж мені — неспалений сірник! Завтра об одинадцятій у Ґомеса, бідолаху вигнали з ресторану, це можна було передбачити. Не думаю, що він переживає, таку роботу знайти неважко, цим метекам майже нічого не платять. Яким тобі видався Андрес цього вечора? Гм. Не знаю, чому Маркос улаштовує йому такі тести. Скільки «т», мотузочко. Спи, моя жабко. Але про фото ми ще поговоримо, невже, по-твоєму, я терпітиму таку іконографію? Можливо, коли-небудь, але поки що я берегтиму його. Мегатерій із косами. Голий хлопчик на шкурі пуми, як грубо! Ти ж хотіла його! Гаразд, жабо, чому той чилієць недочуває? Кралечко, запитай балканського графа. Неможливо, його вбили після партії в покер, у п’ятнадцятому розділі, автор Ерік Амблер. Ти і твої криваві й бібліографічні любові. Облиш свої ретроспективні ревнощі, моїм єдиним нареченим був перукар з Альмагро, аж поки ти з’явився лихої години мені на голову. Всі перукарі педерасти. Але не в Альмагро. Я з іншого кварталу, з якої речі я маю знати, що відбувається десь-інде. Кому це ти кажеш? Спи, моє кохання. Ти теж, і вже наче постав якийсь сірий коридор, зала чекання, Сусанна мріяла fulltime[53] про цю пору, рука Патрісіо в неї на стегнах була тією рожевою сукнею, яка трохи обтягувала її, тож Мануель лишився сам у цьому домі, повному псів і карликів, як вона могла кинути його так, треба поквапитися, монотонний кошмар, якщо треба, ходімо швидше, я міцніше обняв Людмилу за талію й повів її майже бігцем останні квартали, ми знемагали від холоду та сну, йшли по вулиці Просесьйон і повернули на Західну вулицю, home sweet home[54], лишилося тільки п’ять поверхів без ліфта, і на третьому знову Мануель, гарненький Мануель із члеником у пальцях. Я приготував їй нашвидку гарячий чай із ромом та лимоном (афонія, ця театральна примара, що завгодно, тільки аби не втратити голосу) і думав уже втисячне, що, безперечно, ми, зрештою, добре провели час, а я був завеликий егоїст, я приніс чай їй у ліжко і, роздягаючись, сказав про це.

— Ні, краще ні, — проказала Людмила. — Я можу говорити про Мануеля, але через це мені аж ніяк не кортить стати матір’ю. Театр і материнство не дуже поєднуються, крім того, вже пізно.

— Людо, ще не пізно. Гаразд, дотепер ми цього не хотіли, але не знаю, ти так розповідаєш про Мануеля, та й потім, хай йому біс, завжди можна знайти якийсь розв’язок. Одне тільки певне: ідеального батька з мене не вийде.

— Ні, вже пізно, — повторила Людмила, п’ючи чай і не дивлячись на мене. — Андресе, вже ні.

Я забрав у неї чашку й ліг, шукаючи тепла, Людмилині ступні ковзнули по моїх — теплі собачки. Франсина, це ж очевидно. Фатальність. Але не тільки це, Людмила заплющила очі й дозволила рукам Андреса повільно пестити її, малюючи її в пітьмі, але згодом Андрес знову запалить світло, вони ніколи не кохалися в пітьмі, треба бачити себе, треба бути тут; відкидати котресь чуття — це немов плювати в обличчя життя, бо ж ідеться не тільки про Франсину, хоч, звісно, й про неї, бо якщо зараз вони підуть за течією і зроблять дитину, то яка різниця, буде її батьком Андрес чи хто інший, дарма що немає нікого іншого, яка різниця, бо Андрес ітиме й повертатиметься, Франсина чи якась інша, яка різниця, по суті, він не був би батьком цієї дитини, зрештою він сказав, що не був би ідеальним батьком, у цій царині неможливо брехати, він пропонує їй те, чого ніколи не зможе виконати. Яка різниця, краще спати, проте я не хотів, щоб вона заснула така втомлена і сумна, три акти щовечора і ранкова вистава щонеділі, й, незважаючи на це, він не міг дати їй отак піти в забуття, хоча, звичайно, була й Франсина, руда проява серед ночі.