Читанка для Мануеля

і відчував те, що видавалося жалем, непевною судомою в глибинах серця: отже, Веремія, тепер уже так, тепер мурахи повилізають нагору з усіма своїми укусами та доларами; мабуть, я востаннє бачу їх за одним столом у кав’ярні, де Мануель лазить поміж чашок і склянок. Світ — це хусточка, казав Ролан Патрісіо, вириваючи клапоть газети «Herald Tribune» і передаючи його по колу, мурахи й там матимуть роботу. Ніхто не просив Сусанну перекласти, стаття, річ ясна, була написана англійською мовою, французи вочевидь освічені люди, а для латиноамериканців, як відомо, англійська мова — це мова майбутнього, і родина змусить тебе вивчити її, незважаючи на твій спротив, бо ж треба, маленький, думати про майбутнє, стипендії й таке інше.

* * *

Той, ти знаєш, інколи помилявся: замість спостерігати ситуацію, тобто здійснювати місію, яку він собі визначив і яку, як йому здавалося, виконував досить добре, він умощувався де-небудь за столом у кав’ярні або в living з мате або грапою і звідти не тільки спостерігав, а й аналізував, бідолашний, судив і оцінював, огидний, порушуючи тонку рівновагу, якої він досі дотримувався у справі компіляції й каталогізації, кесареві — кесареве, а також інших таблиць і регістрів, як-от сьогодні, коли Ґомес уже десять хвилин протестує проти буржуазної музики, зокрема додекафонічної, електронної і стохастичної, і захищає по-панамському мистецтво публічної участі, хоровий спів та інші способи пересадки канарки в аорту народу. Не те що Ґомес був дурний і зітхав за Шостаковичем або Куртом Вайлем[61], просто складність музики, яку Андрес, наприклад, намагався змусити його слухати, видавалася доказом, ніби капіталізм lato sensu[62] знову шукає і шукатиме аж до останньої судоми автоматичного формування еліт на всіх площинах, зокрема й естетичній. Тож саме цієї миті той, ти знаєш, надумав заявити (замість лише записати, що казали Ґомес та інші, сперечаючись у бістро мадам Северін), що такий собі Террі Райлі[63], янкі, що начебто досконало втілював усе, що проклинав із допомогою енергійних гвинтових рухів Ґомес, є автором твору (й багатьох інших), контакт якого з публікою («народом» Ґомеса) найбезпосередніший, найпростіший і найефективніший поміж тих, що спадали кому-небудь на гадку після Перотена[64] й Жиля Біншуа[65]. А загалом (адже той, ти знаєш, не хотів розпитувати про технічні деталі Андреса, що одразу почувався енциклопедистом) ідея Райлі полягає ось у чому: хтось безкінечно повторює на фортепіано одну ноту, і мало-помалу, один за одним, кожен, здатний цигикати на музичному інструменті, починає грати, дотримуючись партитури, доступної навіть бабакові. Коли виконавець, утомившись грати дві або три ноти, перейде до двох-трьох наступних, не менш легких, а за ним уже й інші виконавці починатимуть першу серію, тож таким чином кожен виконавець відповідно до своєї реальної здатності чути та відтворювати повторюватиме послідовність із тридцяти-сорока невеличких мелодійних груп, та оскільки кожен починатиме гру, коли захоче, і змінюватиме тему, коли йому заманеться, в результаті вже за десять хвилин після початку гри багато виконавців просуватимуться вперед на свій страх і ризик, а приблизно через сорок хвилин не лишиться жодного, який не дійшов би до останньої серії нот і зрештою замовк би; фінал — завжди найкраща мить, бо ж абсолютно неможливо передбачити, як скінчиться виконання і на якому інструменті — скрипці, бубоні чи гітарі — прозвучать останні ноти, неодмінно підтримувані фортепіано, що вперто тиснутиме педаль, немов виконуючи роль коагулянта. Гаразд, мовив Ґомес, але це, хлопче, мабуть, буде цілковита гидота, що за паскудство ти пропонуєш мені? Хтозна, відповів той, ти знаєш, але, хай там як, можна завжди зібрати зо три десятки людей, пояснити їм механізм, і вони цілу годину виконуватимуть якусь пекельну музику; якщо екстраполювати, можна поскликати людей із близьких і далеких закутків та послати їх у неділю пополудні до Террі Райлі, роздавши їм флейти, кози та інші сопілки: вони дешеві й на них легко грати; майже кожен здатний читати ноти, але ж є ще й системи цифр, літер та інших спрощень. Безглуздя, та й годі, мовив Ґомес. Може, й безглуздя, погодився той, ти знаєш, але з твого революційного погляду ця музика ближча до народу, ніж будь-яка інша, бо ж він здатний грати її, тут існують загальне спілкування, збудження й веселощі, вже немає ані оркестру, ані публіки, це вже одна громада, і, здається, на концертах Райлі молодь просто шаленіє і аж нетямиться. Це не мистецтво, заперечив Ґомес. Не знаю, погодився той, ти знаєш, але, хай там що, це вияв енергії народу, і, як дуже влучно сказав Мао, зрештою ти побачиш.

* * *