Читаем Читанка для Мануеля полностью

— Людо, дай доказати, тут мені аж сльози на очі набігають, це найважче для пояснення місце, треба ввійти в тісні комірчинки клятого словесного вулика. Це щось на кшталт усвідомлення, що я втрачаю нагоду подивитися гостросюжетний фільм, який мені страшенно кортіло побачити, й водночас відчуття, що через це я й сам стаю частиною цього (або іншого) сюжету. Офіціант зупинився й показав мені, — аж не віриться, як виразно я бачив його, — показав мені, Людо, в сутіні салону якусь постать на дивані, я насилу добачив випростані ноги кубинця, що хотів розмовляти зі мною. Я сам увійшов до салону й пішов до нього. А тепер — стривай, стривай, це неймовірна річ, бо я знаю напрочуд добре, що не забув жодного епізоду тієї сцени: я підійшов до чоловіка, що чекав мене, і тут щось випало, наступної миті я вже виходив із салону після розмови з кубинцем. Ти уявляєш собі, який досконалий кіномонтаж. Немає жодного сумніву, що я розмовляв із ним, але цієї сцени не було, і не тому, що я, люба, забув її, сталася купюра, і протягом тієї купюри щось відбулося, вийшовши, я став людиною, яка має виконати певне завдання, але, знаючи про це, а передусім відчуваючи, я знав і те, що не маю найменшого уявлення, в чому полягає те завдання, вибач, я розповідаю, як можу, розумієш, я анітрохи не пригадую тієї розмови, епізод урвався саме тоді, як я підійшов до дивана, а водночас я знав, що маю негайно щось робити, тобто, повернувшись до кінозали, я діяв так, наче водночас і став героєм фільму Фрица Ланґа (чи якогось іншого гостросюжетного фільму), і перебував за кадром, я був одночасно і фільмом, і глядачем цього фільму. Слухай, Людо, це найгарніший елемент (сповнений відчаю для мене, проте гарний як приклад сновиддя), я не мав сумніву, що знаю, що саме сказав мені кубинець, бо ж отримав завдання, яке треба виконати, і водночас бачив, як я з цікавістю й захватом приглядаюся до закручування інтриги трилера, бо вже не знав, що сказав мені кубинець. Я роздвоївся: був тим, хто пішов у кіно, і тим, хто заплутався в суто кінематографічній інтризі. Але цю двоїстість я помітив, тільки прокинувшись, уві сні я не відчував ніякої двоїстості, я завжди був собою, я виразно бачу, що, повернувшись до зали, я відчув як суцільний масив усе, що тепер подрібнюю, щоб мати змогу пояснити бодай почасти. Неначе тільки завдяки тому завданню, яке я мав виконати, я міг дізнатися, що сказав мені кубинець, це була, як бачиш, абсолютно безглузда інверсія причинності. Тут була механіка трилера, а я прагнув водночас і реалізувати її, й тішитися нею, це був поліційний роман, який я писав, і водночас я жив ним. І саме цієї миті мене розбудила клята листівка Ередіа, цього бісового бразильця.

— І тобі розвіяли димом твого хана Хубілая, — мовила Людмила, цілуючи мене в шию. — Гаразд, погодься, що розповідь про долю, яка стукається в двері, заслуговує тривалих міркувань. Але ж який сон, від нього і справді аж мороз поза плечі бере.

— Не знаю, тепер, коли я думаю, мені вже не здається, ніби дзвінок листоноші занадто зіпсував ситуацію; мабуть, я вже ввійшов у слиняву фазу майже всіх сновидь, коли вони виходять за межі своїх божественних пропорцій; зверни увагу, що я не відчував його як фатальний розрив, апогеєм стала мить, коли я погодився бути людиною, що мала піти на вирішальну зустріч і діяти відповідно до її наслідків, а водночас і далі був типом, що, так би мовити, сидів перед екраном, який зображував його, і мав виконати якесь загадкове завдання, що його пояснили б лише наприкінці. Отже, Ередіа вертається, він, мабуть, фальсифікував коробки сірників і в Лондоні або коїв щось інше в цьому стилі, хоч у листівці пише тільки про жінок? А трошки мате, Людлюд? Полячко, невже ти й досі гніваєшся на мене?

— Ні, лиховісний птаху, але годі про це, мені треба вивчити нову роль, а вже майже полудень, не знаю, чи казала тобі, я тепер хвора на груди, яка живе за багато верстов від Москви і збавляє час тим, що кашляє й чекає якогось Корученка, що не приходить ніколи, мені завжди дістаються такі ролі, зате тепер я можу спокійнісінько захворіти і, якщо наполягатиму бодай трохи, ще й зароблю премію за силу своїх конвульсій. Не дивись на мене так, насправді я б хотіла мовчати, нам так добре удвох, у тебе теплі ноги, це ліжко — мов напахчене іглу.

— Я дуже кохаю тебе, полячко, єдина річ, якої ти не хочеш розуміти, — що я дуже кохаю тебе, і все-таки. Так, гаразд, коли-небудь іншого дня. Якщо, полячко, буде той інший день.

Людмила не відповіла, прикипівши очима до рожевої плями на простирадлі, але, звичайно, таки відповідала, тут у сценах уже не було купюр і прогалин, не було потреби згадувати Франсину, та й навіщо, тиша — як вибух ясності, вже не буде іншого дня, якимсь чином цей день і багато інших стали останнім днем, хоча ми й далі прокидалися разом, грались і цілувалися, церемоніальна репетиція, що зупиняла час, перший поцілунок у коси, пальці на плечах, марне нетривке перемир’я, перший мате.

* * *

Перейти на страницу:

Похожие книги

Раковый корпус
Раковый корпус

В третьем томе 30-томного Собрания сочинений печатается повесть «Раковый корпус». Сосланный «навечно» в казахский аул после отбытия 8-летнего заключения, больной раком Солженицын получает разрешение пройти курс лечения в онкологическом диспансере Ташкента. Там, летом 1954 года, и задумана повесть. Замысел лежал без движения почти 10 лет. Начав писать в 1963 году, автор вплотную работал над повестью с осени 1965 до осени 1967 года. Попытки «Нового мира» Твардовского напечатать «Раковый корпус» были твердо пресечены властями, но текст распространился в Самиздате и в 1968 году был опубликован по-русски за границей. Переведен практически на все европейские языки и на ряд азиатских. На родине впервые напечатан в 1990.В основе повести – личный опыт и наблюдения автора. Больные «ракового корпуса» – люди со всех концов огромной страны, изо всех социальных слоев. Читатель становится свидетелем борения с болезнью, попыток осмысления жизни и смерти; с волнением следит за робкой сменой общественной обстановки после смерти Сталина, когда страна будто начала обретать сознание после страшной болезни. В героях повести, населяющих одну больничную палату, воплощены боль и надежды России.

Александр Исаевич Солженицын

Проза / Классическая проза / Классическая проза ХX века
В круге первом
В круге первом

Во втором томе 30-томного Собрания сочинений печатается роман «В круге первом». В «Божественной комедии» Данте поместил в «круг первый», самый легкий круг Ада, античных мудрецов. У Солженицына заключенные инженеры и ученые свезены из разных лагерей в спецтюрьму – научно-исследовательский институт, прозванный «шарашкой», где разрабатывают секретную телефонию, государственный заказ. Плотное действие романа умещается всего в три декабрьских дня 1949 года и разворачивается, помимо «шарашки», в кабинете министра Госбезопасности, в студенческом общежитии, на даче Сталина, и на просторах Подмосковья, и на «приеме» в доме сталинского вельможи, и в арестных боксах Лубянки. Динамичный сюжет развивается вокруг поиска дипломата, выдавшего государственную тайну. Переплетение ярких характеров, недюжинных умов, любовная тяга к вольным сотрудницам института, споры и раздумья о судьбах России, о нравственной позиции и личном участии каждого в истории страны.А.И.Солженицын задумал роман в 1948–1949 гг., будучи заключенным в спецтюрьме в Марфино под Москвой. Начал писать в 1955-м, последнюю редакцию сделал в 1968-м, посвятил «друзьям по шарашке».

Александр Исаевич Солженицын

Проза / Историческая проза / Классическая проза / Русская классическая проза