Чорний вершник

Нарешті він поволі підвів голову.

– Арсене, я давно вже переконався, що серед нас ти найбільш поміркована і справедлива людина… І серце маєш добре… За що і люблю тебе, як брата… Тож хай ця жінка… іде… куди хоче… Аби з моїх очей!.. Але, клянусь ойцем, якщо вона знову стане коли-небудь на моєму шляху, то… – голос його загримів і враз обірвався.

Спихальський замовк.

Арсен поклав руку йому на плече.

– Зрозуміло, Мартине… Вона з нами поїде до Немирова, а звідти – куди захоче. – І повернувся до Ванди:- Ідіть, пані, збирайтеся в дорогу, а в нас тут ще буде чоловіча розмова…

Коли Ванда підвелася і відійшла, Арсен тихо сказав:

– Ну от, з цим покінчено… А тепер, пане Мартине, і ви, пане Новак, дивіться сюди… – Він вийняв з кишені папір і подав Новакові. – Пан, здається, розуміє по-турецькому, хай прочитає і для пана Мартина…

Новак прочитав і переклав листа.

– Стонайдцять дзяблів! – вигукнув Спихальський. – Що це означає. Арсене? Чий це лист? Як він потрапив до тебе?

– Я відібрав його у Вандзі…

– Невже це полковник Яненченко?..

– Так, це він пише кам'янецькому паші. Він пропонує йому свою допомогу у взятті Львова… Як бачиш, пане Мартин, це набагато серйозніше, ніж зрада пані Вандзі!

– А так, це набагато серйозніше, побий мене перун! Що ж будемо робити?

– Нам треба негайно мчати до Львова, – сказав Новак.

– Так. Я віддам вам цього листа, передайте його Яблоновському, – погодився Арсен. – А він уже зватиме, як розквитатися із зрадником!

– Але ж, друзі, я не думав повертатися до Львова! – вигукнув Спихальський. – Тепер мені нема чого там робити – ні у Львові, ні в Круглику!.. Я гадав, що поїду з тобою. Арсене… В Україну!

– Друже мій, – Арсен обняв його за плечі, – я був би дуже радий разом з тобою прибути до нас додому. Всі мої теж щиро вітали б тебе… Як сина і як брата. Але зараз ти мусиш супроводжувати пана Новака. Адже дорога далека і небезпечна, а листа обов'язково потрібно довезти і передати безпосередньо в руки гетьмана. Йдеться про дуже серйозні речі!

– Я розумію.

– А до нас ти, гадаю, не забаришся?

– Ще б пак!

– Ну от, коли затужиш дуже, приїзди, друже мій! Двері моєї хати, якщо вона у мене буде, завжди відчинені. А серце – також! – І Арсен тричі навхрест почоломкався зі Спихальським.

9

Полковник Яненченко ступив через поріг і, лівою рукою притримуючи шаблю, щоб не бряжчала, шанобливо вклонився.

– Кликали, ясновельможний пане?

– Так, пане Ян, – відповів Яблоновський, пильно вдивляючись у міцно збиту, кремезну постать полковника. – Проходь, сідай. -Маю до тебе пильну розмову.

Яненченко окинув бистрим поглядом простору кімнату. Обабіч столу сиділо двое – Спихальський і Новак. Щось відразу не сподобалося полковникові у виразі облич цих шляхтичів, але він не міг зрозуміти, що саме, а тому зразу відмахнувся од тривожної думки, що гнітила його з часу від'їзду пані Вандзі.

– Слухаю, ласкавий пане, – сказав він, сідаючи на дзиглик і ставлячи між коліньми шаблю.

Яблоновський мовчав. Його худорляве гордовите обличчя було непроникне. Холодні голубі очі уважно вивчали кожну рисочку на полковниковому лиці, і від того Яненченку ставало трохи моторошно. Чого покликав гетьман? Яку пильну справу має до нього?

– Як живеться-ведеться панові у Львові? – запитав Яблоновський.

– Спасибі, добре.

– Ніхто не притісняє і не ображає тут пана?

– Дякувати богові, ніхто.

– Чому ж полковник за притулок і щедрість його мосці короля польського, а також за мою ласку платить чорною невдячністю? Яненченко відчув, як у нього похололо під серцем.

– Як розуміти слова пана коронного гетьмана? Яблоновський рвучко встав, перехилився через стіл і тицьнув майже під самий ніс Яненченкові невеличку цидулку, в якій той миттю впізнав свого листа кам'янецькому паші.

– Пан впізнає свою руку? – грізно спитав Яблоновський. Яненченко зблід. У роті раптом пересохло. Тепер йому стало зрозуміло, чому воєвода покликав його до себе в такий непідходящий для аудієнції час і чому не сподобались йому відверто ворожі погляди Спихальського і Новака. Але полковник не думав одразу здаватися.

– Пан гетьман жартує? – здивувався Яненченко. – Адже то написано по-турецькому!

– Це тільки засвідчує, що в особі полковника ми маємо хитрого і розумного ворога, який знає не тільки польську, російську мови та латинь, а й турецьку. -Сподіваюся, що пан полковник буде розумний до кінця і не змусить нас вдаватися до недостойних шляхетського стану засобів допиту.

– Ясновельможний пане, я не розумію, в чому ви обвинувачуєте мене! – вигукнув Яненченко, підвівшись із дзиглика.

– У зраді, пане! – з притиском сказав Яблоновський. – В тому, що ви хотіли здати Львів туркам!

– Це неправда! Це чиясь зла вигадка!

– Вигадка? – Яблоновський іронічно усміхнувся. – Я теж хотів би вірити, що це тільки чиясь вигадка, бо пригрів у Львові і взяв на королівську службу пана я. Однак докази такі, що я не маю ні найменшого сумніву в правдивості їх!

– Докази? Хотів би я їх почути або побачити!