Чорний вершник

– Чолом, батьку кошовий! Чолом уславленому товариству! Сірко пожвавішав, уздрівши Арсена. Поманив його до себе пальцем.

– Іди сюди, голубе!

Арсен підійшов, сів на тапчан. Сірко обняв його і, слабкою рукою притягнувши до себе, поцілував у щоку.

– Радий бачити тебе, синку… Маю звістку з Батурина: поїдеш товмачем з московським посольством стольника Тяпкіна в Бахчисарай. Тож зможеш там дізнатися щось певне про наречену і сестру…

– Спасибі, батьку.

– Ну, йди… Сідайте до столу. Пригощайтеся, друзі. А потім поговоримо.

Підійшло ще кілька козаків, старшин. Сіли, випили по чарці слив'янки, побажавши Сіркові доброго здоров'я, і взялися до їжі. Кошовий не їв і не пив – тільки припрошував інших. Джура налив у чарки знову. Та всі, мов змовившись, тільки пригубили і поставили назад. Чекали розмови з кошовим, відчуваючи, що вона буде і важливою, і останньою в його житті.

Відкинувши голову на подушку. Сірко мовчки дивився на своїх побратимів, і ніхто не здогадувався, які думи борознять його чоло. Він переводив погляд з одного на другого, ніби прицінювався, хто чого вартий. Тут і Іван Стягайло, і Іван Ріг, і Андрій Могила, і Самусь, і Абазин, і Іскра, і Палій… І ще добрих три десятки значних козаків, відомих не тільки на Січі, а й по всій Україні.

Врешті обід скінчився. Старшини поклали ложки, подякували господареві за хліб-сіль.

– На здоров'я, друзі, – тихо проказав Сірко і глянув на джуру. Той підвів кошового, намостив йому під спину кілька подушок. Сірко перевів дух і промовив – знову тихо, але якось урочисто:

– Запросив я вас до себе, братчики, для того, щоб попрощатися… Назавжди… Навіки… Козаки загули.

– Що ти, батьку! Бог з тобою! – замахав руками Іван Стягайло. – Ми сподіваємося, що ти видужаєш і ще не раз поведеш нас на супостатів!

Сірко кволо усміхнувся.

– Ні, браття, я не тішу себе такою надією. Дні мої полічені, і щербата з косою вже стоїть на моєму порозі… Та я не боюся її. Звик… Бо не раз і не два замахувалася вона на мене, щоб зняти голову, а я все жив і жив! І рясту потоптав доволі, і крові пролив чимало, і горілочки попив досхочу… Тож пора і честь знати. Пора вже, мабуть, братчики, з козацького сідла пересідати в човен Ха-рона…

Козаки загули знову, але на цей раз значно тихше. Кожен бачив, що й справді старому кошовому три чисниці до смерті.

– Та й гріхи свої пора спокутувати…

– Опам'ятайся, Іване! Які гріхи у праведника! – вигукнув Метелиця.

– Який же я праведник? Скільки душ погубив. Хоч і вороги, а все ж люди… Та не про це зараз мова, товариство. Я не сповідатися прийшов перед вами, а прощатися… А коли прощаєшся з найближчими людьми, з якими довгі роки ходив крутими шляхами-дорогами, то хочеться сказати їм щось найважливіше, най-заповітніше, чого не маєш права не сказати, забрати з собою в могилу…

– Ми слухаємо тебе, батьку, – промовили козаки.

Сірко передихнув, змахнув з лоба рушником краплини поту.

– Я знаю, звичайно, що мої слова – не закон для вас, що ви будете діяти і чинити по-своєму… Так велося споконвіку, так вестиметься і далі, скільки буде світа-сонця на землі… Та є деякі речі, якихнев вичитаєш ні в якій книжці, є деякі знання, які здобуваються не школі, а в житті, про це якраз я й хотів би з вами поговорити перед смертю…

– Ми слухаємо, батьку.

– Живемо ми, друзі мої, в дуже тяжкий час. Вітчизна наша лежить у руїнах, дощенту сплюндрована ворогами. Народ винищений або розбігся у пошуках затишку й хліба. Десятки тисяч людей з правого берега за ці роки переселилися на Лівобережжя, на Донець і Оскіл – аж до Воронежа. Дике поле, що відокремлювало нас від ворогів, поширшало, родючі поля заросли тирсою і буркуном. Дійшло до того, що калмицький хан посилає послів до султана, щоб той віддав йому землі між Дніпром і Дністром для випасання табунів. Кримська і Буджацька орди почувають себе на Правобережжі господарями. І ми стоїмо перед загрозою навіки втратити ці землі… Тому заповідаю вам – і далі, як споконвіку, мужньо стояти супроти ясирників, звідки б вони не приходили! Не випускайте, браття, шабель із рук, поки криваві чамбули розгулюють по наших степах…

Всі мовчали, суворі й пригнічені. Ні для кого сказане Сірком не було таємницею, але слова старого кошового, мовлені на смертному одрі, кожному здавалися і вагомими, і болючими і навіки закарбовувалися в серцях.

На пасіці стояла тепла літня тиша. Тільки чулося безперервне трудівниче гудіння бджіл та шемрання вітерцю у верховіттях дерев.

Трохи спочивши, кошовий знову промовив: