Чорний вершник

Старшини і значні козаки теж підвелися і почали прощатися. Кожен підходив до ліжка, доземно вклонявся і тихо відходив.

Стягайло зніяковіло пробурмотів:

– Пробач мені, Йване. Засмутив я тебе. Ляпнув необдумано…

Будь певен, оберемо ми достойного!

Сірко не відповів нічого, і Стягайло, потоптавшись, відійшов. Незабаром пасіка опустіла. Біля кошового залишився один

джура. Хоча припікало літнє сонце, хворий попросив прикрити

його кожухом. А через годину його не стало…

3

На другий день після похорону у військовій канцелярії зібралася старшинська рада. Велика простора кімната ледве вмістила всіх значних козаків – військового суддю, військового писаря, осау-лів, тобто помічників кошового отамана, курінних отаманів, а також старших та «луччих» козаків, які в минулому обиралися отаманами або прославилися військовими подвигами чи мали великі господарства.

За столом, на покуті, під образами стояли клейноди – прапор і бунчук. На столі, застеленому заради урочистої хвилини шовковою турецькою скатертиною, виблискувала самоцвітами булава кошового отамана.

До чиїх рук вона потрапить?

Погляди всіх присутніх були звернуті на неї. Кожен знав, що не на військовій раді, яка має зібратися опівдні, а тут, на сходці, буде названо людину, яку потім рада має обрати кошовим. Так велося здавна.

Але кого буде названо?

Покійний кошовий Сірко подав перед смертю свій голос за Семена Палія. Це знали всі. І з цікавістю поглядали на широкоплечого красеня, котрий скромно сидів на лаві біля порога в оточенні своїх друзів – Арсена Звенигори, Романа Воїнова, Метелиці, Андрія Могили, Самуся, Іскри та Абазина.

За столом, залишивши незайнятим місце кошового, сиділи Іван Стягайло та Іван Ріг – найвпливовіші отамани, котрі – усім це було видно – з надією позирали на булаву кошового.

Кому ж усміхнеться фортуна?

Першим – по старшинству – підвівся і став говорити військовий суддя, старий сивоусий козак, давній сподвижник Сірка.

– Браття отамани, преславні лицарі запорозькі, – промовив він глухуватим голосом, – сьогодні ми зібралися для того, щоб гуртом подумати, кого на січовій раді оберемо кошовим отаманом… Бо після смерті батька нашого, славетного ватага запорозького Івана Сірка, військо наше осиротіло, а братчики, як сіромахи нещасні, не знають, до кого прихилитися, і в разі несподіваного нападу ворога залишилися без військового вождя…

– Так, так, ми повинні подумати, – закивали головами старі козаки. – Треба обрати достойного!

– Перед смертю кошовий Іван Сірко, як це відомо більшості з вас, заповів нам обрати Семена Палія, запорожця недавнього, але вже уславленого в походах і боях лицаря…

Стягайло схопився на ноги, важкою, мов дубовий корч, рукою грюкнув по столу.

– Браття, Семен Палій молодий ще! – гукнув він. – Подивіться – у його вусах жодної сивої волосинки! То хіба ж личити-ме нам, старим і досвідченим козакам, підкорятися молодикові, який до того ж і козакує на Запорожжі від пречистої до різдва?..

– Хіба річ у тому, щоб обрати старішого? – озвався від порога Метелиця. – Треба обрати розумнішого, меткішого і хоробрішого!

– Знайшов розумного! – підхопився Покотило. – Хай покозакує років двадцять, тоді ми й оцінимо, який у нього розум… А зараз хай попасе задніх.

– Кого б же ти. Покотило, хотів бачити кошовим? – спитав військовий суддя.

– Івана Стягайла… Старий значний козак. Хоробрий лицар. Курінний отаман…

– Івана Рога! – гукнув хтось із гурту. – Якщо і є серед нас найдостойніший, то це він!.. Уже не раз і не два був кошовим, оса-улом, наказним отаманом… Та й на Запорожжі років тридцять якщо не більше!

– Всі сорок, – сказав Ріг і високо підняв стовбуристу голову на довгій жилавій шиї, окидаючи пильним поглядом чорних очей товариство. – Всі сорок…

– Ну, от бачите, кого ж і обрати, як не його! Підхопився Самусь, рожевощокий, голубоокий козарлюга.

– Братчики, мені здається, що ми не повинні нехтувати заповітом Сірка! – вигукнув він. – Хіба ви забули, що він радив нам обрати кошовим Семена Палія? Чого ж тоді товкти воду в ступі?

– Нас і самих бог не обділив розумом! – спалахнув Стягайло. – Мертвому – вічна слава, а живим – про живе думати! Сірко відотаманував своє…

– Стягайла! Стягайла! – почулися голоси.

– Івана Рога! – загули з другого боку.

– Семена Палія! – закричали Арсен Звенигора, Роман Воїнов і Сікач.

Шум здійнявся такий, що військовий суддя затулив долонями вуха.

– Так, браття, ми до згоди не дійдемо, – сказав він. – Якщо з вас трьох, – звернувся він до претендентів на булаву кошового, – двоє не відмовляться добровільно, то на січовій раді бозна-що буде! І до шабель дійде!

Встав Семен Палій.