Чорний вершник

– Я вже казав – Правобережжя знелюдніло… Самойлович, дбаючи передусім про свою владу й прибутки, не відпускає колишніх втікачів з Правобережжя, які в час воєнного лихоліття знайшли притулок на лівому березі, назад, на їхні дідизни. Виникає загроза, що ці землі будуть заселені кимось іншим. Тож, відбиваючи ясирників, думайте і над тим, щоб знову заселити той край і зберегти його для нащадків наших… А це можна зробити тільки тоді, коли там буде військова сила, яка захищатиме народ. Із шістнадцяти козацьких полків, що були на Правобережжі при Богданові, тепер не лишилося жодного… Я вже послав туди Палія, Самуся, Іскру і Абазина з невеликими загонами запорожців… Тож хай кіш допомагає їм і зброєю, і порохом, і оливом, і людьми та продовольством, бо вони там робитимуть велике діло. Покляніться, що Січ завжди буде для них опорою і притулком в тяжкий час! Що Січ завжди допомагатиме – явно чи таємно, – цим наставленим мною полковникам у їхніх многотрудних діяннях по відродженню правого берега!

– Клянемося! – хором відповіли старшини і значні козаки.

– Чув я, що турки ставлять мідні слупи на Поділлі і в Карпатах, роблять новий кордон, відтинаючи добрячий шмат землі нашої, щоб навіки приєднати її до султанських володінь… І для мене, і для вас усіх не таємниця, що шляхта ще міцно тримає в своїх руках Волинь і Галичину і не губить надії коли-небудь заволодіти знову Правобережжям і всією Україною… І досі, як і за Богдана, зі всіх боків нам тісно… Тож, браття, єдиний наш порятунок – Москва! Тільки вона збройною рукою врятувала нещодавно Лівобережжя і Київ від винищення і повної загибелі. Досвід підказує, що в тих тяжких обставинах, що склалися для нашого народу, єдиним вірним союзником і братом був і є народ російський… Ви можете сказати, а хіба не московський воєвода Ромодановський завдав тебе в Сибір?.. Так, відповім я. Він. Це він з намови Самойловича забив мене в кайдани, і я волочив їх аж на далекий Іртиш. Та не в цьому, браття, суть! Бо коли я повертався звідти через півроку, то не одна і не дві, а сотні російських селянських родин давали мені притулок і ділилися зі мною, може, останньою скибкою хліба. Бо не один і не два, а тисячі московських стрільців поклали свої голови разом з нашими козаками в Чигирині і на Бужинському полі, захищаючи свою і нашу свободу. Ось що головне в нашій дружбі і в наших взаєминах! І на цьому повинні стояти ми всі!.. Тільки йдучи цим шляхом, ми можемо врятувати народ український від поголовного винищення, від остаточної загибелі, яку приготували для нього найлютіші вороги його! На цьому повинна і далі стояти Січ! Якщо вона схибить, то завдасть непоправної шкоди і собі, і всьому народові…

– Розуміємо, батьку! Розуміємо! – загули козаки.

– А щодо Юрка Хмельницького і Кара-Мустафи, то знайте – на сьогодні це найлютіші і найнебезпечніші вороги наші. І я заповідаю вам боротися з ними до останнього! І чим швидше згинуть вони, тим краще для народу нашого!

– Будемо боротися, батьку! Не сумнівайся! – за всіх проказав тихо, але твердо Палій.

– Арсене, сину мій, – раптом звернувся кошовий до Звенигори, – і Кара-Мустафу, і Юраська нелегко і непросто дістати… Тому я покладаю особливі надії на тебе, на твою спритність і твій розум… Там, де не зможе пройти козацький кінь, де не поможе козацька шабля, там пройдеш ти… Розумієш мене?

– Розумію, батьку, – похилив голову перед умираючим Арсен, відчуваючи, як гіркий клубок здушив горло. – Зроблю все, що зможу…

– Амінь! – прошепотів Сірко стомлено. – Тож із цим покінчено… Лишається сказати ще одне: хотів би я знати, кому ви вручите після мене булаву кошового?

Всі мовчали. Запитання було несподіване і серйозне. А також зачіпало інтереси більшості присутніх тут старшин, бо хто ж із них не мріяв побувати коли-небудь кошовим, потримати в руках булаву, що давала необмежену владу над багатотисячним військом?

– Хай це тебе не турбує, Іване, – сказав після тривалої мовчанки Стягайло. – Виберемо достойного!

– До булави треба й голови. Не забувайте цього ніколи, – тихо промовив Сірко. – Я стою одною ногою в могилі, тож, гадаю, на мене не образяться мої побратими, коли я висловлю свою думку…

– Кажи, батьку! Кажи!

– Час зараз такий, що на чолі війська повинна стояти людина смілива і розумна, чесна і досвідчена у військовій справі і в житті… Серед вас є така людина…

– Хто ж це, батьку? – почулися голоси.

– Семен Палій!

Запала тиша. Для Палія це було великою несподіванкою. Не меншою несподіванкою, напевне, це було і для решти старшин. Хтось крякнув. І знову настала тиша.

– Чого ж ви мовчите? – з усмішкою спитав Сірко. – Не я ж вибираю кошового… Я тільки висловлюю свою думку…

– Молодий ще, – похмуро кинув Іван Стягайло. – Хай почекає. Адже є старші!

На вустах Сірка промайнула ледь помітна гірка усмішка. І зразу зникла. Кошовий важко задихав і відкинув голову на подушку. Холодний піт зросив його чоло.

– Ми стомили кошового, – тихо промовив Семен Палій і перший встав з-за столу. – Прощай, батьку!