Чорний замок Ольшанський

Чорний замок Ольшанський. Місяць пірнає в хмари.
Вежі похмурі ві сні про минулеє марять.
Слухають вітер холодний, як виють далеко вовки,
Як на мурах зі страху тремтять в осики гілки.
О, як тихо і мертво! Який морок глибокий.
Тихо! Ти чуєш в аркадах безплотні кроки?
Кожної півночі в замку, що холоне від жаху,
По галереях проходять дама з чорним монахом.

Далі був звичайний романтичний сюжет, для нас уже в чомусь дитячий. Шляхетний розбійник з багатого, доведеного до злигоднів роду зазіхнув на жінку ольшанського князя. Вона теж його кохала. Князь був скупий і жорстокий старий звір — за всіма канонами цього жанру. Закохані, забравши казну, втекли із замку. Князь погнався за ними і вбив. І от їхні привиди ходять під аркадами замку, ніжно й важко зітхаючи і полохаючи стогоном добрих людей.

— І що, це правда? — спитав він, закінчивши.

— А біс їх знає, — сказав я, — цих романтиків. Хіба був на світі Гражина? Або місто на місці Свитязі?

— І тебе нічого не насторожило? — він допитливо дивився мені в очі.

— Насторожило, — сказав я.

— Що?

— Одна реальна деталь. Те, що князеву казну забрали. Якось такий вчинок з романтичною поетикою не в'яжеться. А вже щодо їхнього морального кодексу — ані боже мій!

— Пр-равильно! — ляснув він мене по плечу. — Розумаха! Справді, як на романтика, то це хоч і потворна, але реалія. А коли так, то чому б не бути правдою і всій легенді?

— І привидам? — покепкував я.

— Привиди теж є на світі, — спохмурнів він. — Їх більше, ніж ми думаємо, друже.

Він закурив. Цього разу по-справжньому, затягуючись. Я теж витягнув з надрізаної пачки сигарету.

— Так ось, — сказав він. — Я почав перевіряти. І, найдивовижніше, схоже на те, що наш поет, як для легенди, не дуже й набрехав. Постарайся слухати мене уважно.

За вікном лежала сіра пустка з поодиноким бадиллям бур'яну на ній.

— Ти, мабуть, не знаєш, що Ольшанські були мало не найбагатшим родом у Білорусії. Але тільки в певний період. Приблизно сто років. До цього часу і після нього — ну, звичайна магнатська сім'я, як усі. Але в це століття — крези, які побивали своїм багатством самого короля.

— З чого те століття почалося?

— З 1481 року. Ану, який це рік?

Була в нас така гра, від якої інший посинів би. Так просто, ні сіло ні впало, ставити один одному запитання на зразок: якими мовами був написаний бехістунський напис (староперською, еламською і вавілонською) або якого кольору були канти в інженерних військах за Миколи І (червоні).

— Кишка у вас тонка, дядьку Мар'яне, — сказав я. — Це рік змови Михайла Олельковича, князя Слуцького, і його двоюрідного брата Федора Бєльського.

— Правильно. Та інших, серед яких Петро Давидович, князь Ольшанський. Що далі?

— Так ось, хотіли вони великого князя Казимира на той світ відправити і самим правити країною. А якщо вже не пощастить, то підняти край і триматися до останку. А якщо й це не вийде, то з усіма своїми володіннями від князівства відокремитися й шукати підмоги в Москви.

— Так. І чим це закінчилося?

— Змову викрили. Полетіли голови. Кого у в'язницях закатували, кого на плаху при смолоскипах, кого, простішого, на палю. Сотні жертв із тих людей, що хотіли самостійності. Бєльський Федір Іванович, кинувши все, втік у Московщину до Івана III і приніс йому в «посаг» «сіверські землі».

— А інші землі де подів? — іронічно запитав Мар'ян.

— Ну, не в кишені ж поніс. Кинув.

— Он воно як, — сказав Мар'ян. — Палі, плахи, грати. А хто з головних змовників залишився?

— Давай.

— Ольшанський залишився. Один з усіх. Один з усіх, якому нічого не було. Навпаки, сів у маєтках міцно, як ніколи. Чому?

— Могутній був. Боялися. Рід князівської крові і з королями пов'язаний не раз.

— Дурниці. Не зважили б.

Він відкинув книжку на стіл. Мовчки ми сиділи один навпроти одного. Нарешті Мар'ян провів рукою по обличчю, ніби вмився:

— І саме з цього року починається несамовите, фантастичне збагачення роду. Тисяча і одна ніч. Скарби Голконди та Ельдорадо. Дарують міста. Зустрічаючи великого князя, одягають у золото тисячі шляхтичів і селян. Листовим золотом оббивають замкові дахи. Одне слово, все, на що здатна була тогочасна людина, раптом розбагатівши.

— Зовні наче культура, а зсередини…

— Дикунство? — спитав Мар'ян. — Ні. Тут тонше. Зваж: тільки-но до справжньої влади прийшли. Над душами, над тілами, над державою зрештою. З Усеславом Чародієм не дуже посперечався б… А тут… Отож і відмовили стримуючі центри. Відмовили, як в усіх новоспечених панів над усім, хоча багато з цих новоспечених і століттями рід тягли, але на правах… ну, дружинників, чи що. І от почалося: зовні гуманісти, зовні витончені, а всередині — тигр.