Чорний замок Ольшанський

— А ти подумав, скільки архівів, сімейних переказів, чуток, легенд зрештою могло зникнути за сто з лишком років? З війнами, та пожежами, та революціями? Певне, щось знав.

Він знову закурив. Не треба було йому робити цього.

— І ось у 1612-му, — він випустив кільце диму, — цей чоловік, цей «чернець» зникає. Найцікавіше, що зникає і вона. Чи втекли, чи вбиті були, хто знає? Найімовірніше, що втекли. Бо ось свідчення копного судді Станкевича[3], що погоня князівська була, бо ті нібито забрали ольшанський скарб, але він, Станкевич, волею своєю погоню ту зупинив і гнатися, під погрозою смертної кари від короля, не дав. Може, якийсь інший загін князя наздогнав утікачів і вбив? Ні. Ось у тому ж копному акті клятва Вітовта Ольшанського на Євангелії, що не вбивав і нема крові на його руках і що після останньої його зустрічі з ними, коли підстеріг, як втікали вони з Ольшан, такі й такі свідки знають, що були вони ще через два тижні живі… А втім, їхні сліди зникли. Ні в якому місті аж до Вільно, Варшави, Києва слідів їхніх нема.

— Мало що могло бути. Жили тихо, от і нема. Хоча спробуй ти, проживи тихо з таким багатством.

Раптом яскрава думка сяйнула мені в голову.

— Стривай, а навіщо там було бути копному судді Станкевичу, людині з роду білоруських шерлок-холмсів, сищику з діда-прадіда? Адже у шістнадцятому-сімнадцятому століттях не було майже жодної гучної справи, щоб її хтось із Станкевичів не розплутував. Аж до славнозвісного дуриницького вбивства.

— Отож-бо й воно! Саме в цей момент король призначив ревізію маєтків і прибутків князя Ольшанського.

— І…

— І ревізія та закінчилася нічим. Увесь скарб зник. Зникли ті, що забрали його. Зникли всі розрахункові книги, документи, навіть родові грамоти. Усе зникло. Племінникам князя Вітовта довелося їх поновлювати. А через це з них пізніше дуже сміялися і, коли хотіли поглумитися, сумнівалися, чи такий уже насправді старожитній їхній рід, чи не записали вони самі себе в різні там привілеї і книги. А в них і багатства дядькового, казкового, не лишилося, щоб хоч розкішшю заткнути роти, замазати очі.

— Племінники? Чому? І невже оте слідство не докопалося?

— Так, не докопалося. Так, племінники. Бо через рік після початку слідства князь Вітовт Ольшанський раптово помер.

Ми мовчали. Сльотавий день за вікном почав тьмяніти.

— Але чому слідство? — запитав я.

— От і я думаю — чому?

— Випливли події столітньої давності?

— Кого вони цікавили? Навіть коли були якісь злочини, то що, онукові відповідати за діда? Через сто років?

— Могли поласитися на гроші. Державна скарбниця була пуста.

— Дурниці. Податок би новий краще наклали.

— То, може, на відкупі князь крав і попався?

— Теж нікого не цікавило. Заплатив одразу всю суму, отримав староство в оренду, а там кому яке діло, навіть коли б ти і втричі більше вибив з населення?

— Мо', справа повстання? Зв'язок цієї… уродженки Мезецької з проводирем?

— Ольшанського торкалася справа. Мезецьких чіпати б не стали. У 1507 році якась прабабка нашої героїні була «серцем і душею» великого князя Жигмонта. І відтоді — дуже наближені до королів, дуже довірені люди.

— То, може, досліджували зникнення княгині Ганни?

— Пізніше вона зникла. Слідство вже з місяць тривало. Бач, скільки версій: давня змова — відкуп — події повстання і те, як вони відбилися в сім'ї князя.

— А може, і те, й друге, й третє.

— Може бути. От і взявся б. Візьмися, га? Ось тобі й тема для чергового розслідування.

Свята Агнеса дивилася на мене, благально склавши руки. Я не міг відмовити їй.

— Подумаю, — сказав я. — Але послухай, Мар'яне, який може бути зв'язок між подіями тих часів, та ще розділеними між собою цілим століттям, між цією книгою з Ольшан, давно позабутою, нікому не потрібною, окрім музею та таких, як ми з тобою, і тим, що якісь бариги від мистецького бізнесу дзвонять тобі, ходять під вікнами і так далі. Може, й під вікнами зовсім не ті, що дзвонили.

— Може. Але тривога така, що ось помру. Передчуття якесь. От говорить серце, і все.

— Говорить, бо хворе. Ти що, раніше таких припадків безпричинного страху не відчував?

— Це не те. Це не від серця. Це глибше. Ніби в собак перед пожежею.

— То звернися в міліцію, як я тобі радив.

— Щоб за божевільного сприйняли?

— Тоді заспокойся. Годі себе катувати.

Я підвівся. Треба було йти додому. І тоді Пташинський ніби внутрішньо заметушився. Почав куйовдити темного чуба. Очі стали безпорадні.

— Ти знаєш що…

Він узяв стару книгу і простяг мені:

— Знаєш? Ось… Візьми з собою… Вони…

— Хто вони?

— Не знаю. Вони… Вони не подумають, що я таку річ міг випустити з хати. Спокійніше буде. Сховай добре. Я часом заходитиму. Думками обміняємось. Разом будемо розглядати.

— А над чим же ти думатимеш?

— У мене дуже добра фотокопія. Я, щоб книги не шарпати, по ній працюю. До того ж я гірший палеограф, ніж ти. А ти — подивись. У чім там річ? На ось портфель. Можеш у себе залишити.

Портфель був великий. Навіть ця груба книжка сховалася в ньому, і ще лишилося місце.

Я зібрався було йти один, але побачив, що Пташинський натягає пальто. Коли він брав на поводок собак, я був обурився.

— А це навіщо?