Чорний замок Ольшанський

— Тут ти, по-моєму, помиляєшся, — сказав я. — Острозьких згадай, Миколу Радзівілла, Сапегу Лева. Справжні, освічені, стримані люди, нехай і пристрасні.

— Зовнішній це розлад, — сказав Мар'ян. — Зрозуміло, що загалом це не двір Чінгісхана і не двір опричників. Все-таки на очах в Європи, початки гласності, початки демократії, нехай шляхетської. Noblesse oblige[2]. Але ламання хребтів і тут вистачало. Час такий.

— «Час — він завжди такий, коли знаходяться люди», — процитував я когось. — Але ти все-таки жени сюжет.

— Так от. І раптом через якісь там сто років усій цій розкоші — кінець! Досить надміру гуляти, досить листового золота, досить загонів у парчі! Звичайний, середнього достатку рід. У чім річ?

— Про це ми ніколи не довідаємося, — сказав я. — Мало що там могло трапитися? Ну, скажімо, перше, це Петро Давидович, хоча й могутній, а все-таки побоювався, що згадають участь у змові, й вирішив усе багатство протринькати, пожити на всю губу. І нащадки тринькали. А коли протринькали, то і вгамувалися.

— Т-так, — сказав він. — Ти знаєш, які це знаки і що вони означають?

На аркушику паперу він вивів таке:

— Ну, ти мене за дитину вважаєш. Це знаки літер для лічби. Перша — легіон, або сто тисяч, друга — леадор, або мільйон.

— Ну, а так?

І він написав ще й таке:

— Це шістсот тисяч, а це сім мільйонів.

— Так ось дай мені тепер відповідь, дорогий мій шалапуте, Антоне Глібовичу, яким чином могла людина, навіть наймогутніша, надбати за півроку багатство в шістсот тисяч золотих та на сім мільйонів коштовним камінням — це з того розрахунку, якщо й справді «теличка-півшеляга» була, — і яким чином він, навіть коли б їв те золото і його нащадки їли, міг за якихось сто тридцять років такий капітал ум'яти? А вони ж щороку і доходи фантастичні мали.

— Можливо, знав про скарбницю змовників і прибрав її до рук.

— А може, видав? — спитав Мар'ян.

— Таке про людей так, без доказів, не можна казати. Хоча б вони й гнили вже у землі триста років. На те ми й історики.

— Угу. «История, та самая, которая ни столько, ни полстолько не соврет». Згнив він, тільки не в землі, а в саркофазі Ольшанського костьолу. Там на саркофагах статуї кам'яні лежать. Така, брат, лежить протобестія, з такою святою та божою усмішечкою. Сам побачиш.

— Чого це я раптом «побачу»?

— Як захочеш — побачиш. Ну от, а щодо зникнення — згадай баладу цього… менестреля з катівні.

— Вигадка.

— У багатьох вигадках є дух правди. Я шукав. Шукав у хроніках, спогадах, документах. Тут не місце їх називати — ось список.

— І докопався?

— Докопався. Тобі говорить щось таке прізвище — Волюжинич.

— Волюж… Во… Ну, коли це ті, то Волюжиничі — давній рід, ще від «своїх» князів, тих, що «до Гедиміна». Мали землі в Полоцькому краї, біля Менська і на північний захід від нього. Але до того часу все рідше згадуються в універсалах і хроніках, мабуть, збідніли, втратили вагу. Доля загалом звичайна. У сімнадцятому столітті зникають.

— Молоток, — з блатним акцентом сказав Мар'ян. — Кувалдою будеш. Ну, а останній сплеск роду, га?

— Стривай, — сказав я. — Гамшанське повстання, так?

— Ну-ну, — під'юджував він.

— Гримислав Андрійович, здається, Волюжинич. 1611 рік. Славетний «удар у спину»? Чорт, ніяк я цих явищ не поєднав.

— А втім, Гамшани від Ольшан — не відстань. Так, Волюжинич. Так, два тижні бою без перерви, а потім з рік лісової війни. І на. гак повішені, і на палю посаджені. Так, славетний «удар у спину», про який ми так мало знаємо.

— Невигідно було писати. «Зрадники». І в такий час! Інтервенція, війна. Наступні події, мабуть, і заступили, затерли все. Сюжет, Мар'яне!

— Нестерпний ти, — обурився він.

— Од цікавості горю. Не тягни.

— Та от. І визначив я, дорогий мій, по писцевих книгах і актах, що за ці роки, враховуючи і доходи з маєтків, нащадки, незважаючи на все шаленство, аж ніяк не могли витратити більше третини придбаного скарбу. Це за умови найстрашнішого «радзівіллівського» марнотратства. І ось у рік бунту Волюжинича князює в Ольшанах Вітовт Федорович, п'ятдесяти семи років, а дружина в нього — Ганна-Гордислава Ольшанська, двадцяти п'яти років, а в дівоцтві князівна Мезецька. І цю княгиню страшенно ганить у своєму посланні біскуп кладзенський Героним за те, що забула князівський і жіночий гонор, а найбільше за те, що вороги князівства великого користуються для таємних зустрічей з нею одягом ченців.

— Справді, жах який, — сказав я. — «Дама з чорним монахом».

— І паршивий білоруський романтизм, — сказав Мар'ян. — От уяви собі таку мою гіпотезу. Все розбите. Порятунку нема. Повсюди гасають шпики. Поплічники на палях хриплять. І в усьому винен з самого початку князь Вітовт Федорович Ольшанський. Йому на відкуп було віддано Кладзенське староство. Він гріб несамовито і ще чимало грошей здер з нього на свою користь. Через нього тепер людей вішають. А його дружина, як і в баладі, — ангел. Що, не могли вони ту казну, скарб той, забрати і втекти? Щоб хоч частку награбованого віддати жертвам?

— Гіпотези, — сказав я. — Звідки той поет міг знати?