Чорний замок Ольшанський

Ми, наче змовившись, глянули в пролом і жахнулися. Нижня плита висіла одним краєм. Очевидно, на двох верхніх, що стискали її. Ненадійно стискали. Досить було кинути в неї камінь, та що там, — навіть просто, здавалося, кашлянути чи крикнути, і все це полетіло б униз, розчавлюючи все живе. Шлях назад був відрізаний. І навіть якби ми навмисне викликали цю лавину — невідомо, чи не засипала б вона той пролом, крізь який ми потрапили сюди. А куди потрапили? Ми обійшли довкола — таке саме підземелля, таке ж «страшне яйце», тільки що глухе і з дуже зруйнованими сходами. І ніякого виходу. Ні, такий самий отвір, тільки удвічі менший і без грат. І, значить, розширити його ніяк не можна було.

І ще слабенька надія, віконце вгорі розміром з долоню. Правда, це віконце не було темне. Це була слабенька пляма світла, денного світла, яке падало звідкись з висоти і освітлювало навіть якусь жалюгідну билинку, що росла, очевидно, на дні якогось колодязя чи просто ями, куди й виходила віддушина.

Знесилені, ми сіли просто на плити і, щиро кажучи, занепали духом настільки, що опустили голови. Це було справді все. Справжньою, слабкою втіхою було те, що вони, якщо вони були, не знали про існування сусідніх камер і що тому ми не задихнулися і не були мертвими вже, сховані обвалом. Наша удача означала тільки повільнішу смерть. І якщо мої кошмари несли в собі хоч зерня правди — ну що ж, у того, що було сховане тут різними людьми, буде тепер чотири сторожі.

— Нічого, нічого, Сташко, — сказав я. — Ну облиш, облиш.

Усе ще буде не так погано. Ми придумаємо щось, щоб вибратися. Ми, зрештою, спалимо на останній свічці щось із одягу. Невже не знайдуть хоч по струминці диму? Та знайдуть, знайдуть.

— Не втішайте мене, — тихо сказала вона. — Тут сотні життів, можуть бути сотні димів з коминів. Хто зверне на них увагу?.. Ні, треба дивитися правді в очі. Це — кінець.

Плечі її затремтіли. Мені здалося, що вона плаче, що взагалі вся її маленька постать є живе уособлення від чаю.

— Не плач, — сказав я і погладив її по голові. По цьому чудовому волоссі кольору червоного дерева із золотом, яке ніхто на світі — а я перший — не наважився б назвати рудим. Та воно й не було таке.

— Я не плачу, — несподівано твердим і навіть сухим, може, від безнадійності, голосом сказала вона. — Мені кривдно інше.

— Що?

— Тепер уже можна сказати. Бо все одно нічого не зміниться.

— Що таке? — самими губами спитав я.

— Мені кривдно, що ти не помітив. Не помітив, що я мало не з самого початку кохаю тебе…

— Облиш, — сказав я. — Це я, це я не хотів, щоб ти помітила. Я прожив більше за тебе, так багато, так безсоромно багато, що не маю права…

— Ти на все мав право… Я дуже, дуже кохаю тебе. І мені байдуже, що ти не знав, — тепер знаєш. І мені байдуже, що ми тут і не вийдемо звідси. Бо це ми тут. Ти і я. І інших у нас, навіть якби сталося непоправне і я перестала б так кохати тебе, як кохала, вже не буде. Не думай. Я щаслива від того.

— І я щасливий, що допомогло горе, що я почув це. Бо я ніколи не наважився б сказати тобі… Хоча я жадав би, щоб ти жила довго-довго, доки існує цей клятий, цей благословенний світ. Я більш за все на світі хотів би, щоб ти жила. Я дуже, дуже кохаю тебе. І мені легко зараз зізнатися в цьому.

Вона притиснулася до мене і поклала голову мені на коліна.

— Я дуже… я б усе віддала за тебе. Правда. Правда, бо доля поставила нас перед неможливістю брехати. Ані в жодному слові.

— Я і так ніколи не брехав би тобі. Цьому важкому волоссю, морським очам, оцим віям неможливо було б брехати. Дякую тобі за все. Будь благословенна.

І так ми сиділи в полоні нерозривних, злитих в одне останніх обіймах, чекаючи останнього виходу.

А іншого нам не дано було.

Минули хвилини, може, години, а може, й століття. Ми боялися поворухнутися. Ми жили переповненим найвищим життям.

Тому що просто вже не жили.

Я підвів голову. Мені здалося, що я почув крик. Дитячий? Або крик дорослого, приглушений кам'яною товщею? Крик цей ніби блукав, лунав то ближче, то далі, то зовсім зникав, то бився в якихось плутаних лабіринтах. Дуднів, як з-під землі, і раптом долітав так ясно, ніби за кілька метрів під відкритим небом.

— Сташко, чуєш?

Мабуть, вона не чула. Мабуть, вона спала чи просто перебувала в прострації.

— Дядечку! — мов комариний спів, лунав звідкись голос.

І тут же ніби вибухав у павутинні катакомб:

— Я зараз!

І знову, як крізь вату:

— Зараз.

Що це було? Галюцинації? Так швидко? А зрештою, чого й чекати від цього шматка землі, споконвіку отруєного ненавистю, віроломством, підлістю, смертним жахом і самою смертю?

Остання свічка вже наполовину згоріла. Поблякла плямка світла в отворі. Байдуже. Тепер уже скоро. Сірий, чорний камінь довкола, камінь зради і вбивства вип'є нас.

Мені здалося, що ми тут не одні, що чийсь невідомий погляд зупинений на нас. Я підвів голову, стараючись не поворухнутися, не потривожити дівочої голови на своїх колінах.