Чорний замок Ольшанський

Ці слова немов щось раптом зрушили в мені. Говорив я їх більш підсвідомо, ніж думаючи над їхнім сенсом. Чому я був упевнений, що нас завалили? По-перше, струс від якогось там обвалу не міг звалити плити. Треба було прикласти до них ще й якісь механічні зусилля, щоб вони впали. По-друге, щебінь ми відкидали все-таки досить далеко. Не міг він так легко почати зсуватися спершу між плити, а потім на них, ховаючи нас. Тут ясно, що було? Тут було щось на зразок міркувань у стародавньому східному гімні, наведеному, здається, у книжці «Душа одного народу» якогось англійського офіцера Фільдінга. Книжка розповідала про Бірму, і було їй близько ста років. Як воно було сказано?

Де їхні сліди, де твої сліди?
Хто знайде їх, і хто знайде тебе?

Так, здається, я читав це там. Сто проти одного, що цей «обвальник» і «справжнього» Фільдінга не читав. Але міркувати він повинен був приблизно так.

І що це так вразило мене у власних словах, що я «дістану їх, хоч і в землі зариються. Разом з минулим і сучасним»? Події, слова, факти, чутки ніби тільки-но були жменею різноколірних скелець, а тепер, немовби вміщені в якийсь чарівний калейдоскоп, що став повільно обертатися, поступово почали складатися в геометричний візерунок, в якому була і симетрія, і навіть деякий порядок.

Слідів — я знову пройшовся по нашій тюрмі — не було, крім моїх. На жаль, я не подивився, спускаючись, чи були вони на приступках. Якщо були, отже, ті, трохи спустившись по сходах, самого підземелля докладно не оглянули і могли не помітити отворів, через які надходило до нас повітря. За їхнім розрахунком, ми не повинні були померти від спраги на якийсь там третій чи четвертий день. Ми повинні були померти від задухи через якісь там дві години. Вони не хотіли ризикувати. Кілька днів — це забагато. Катастрофа, години зо дві і задуха — оце був «певняк».

Холодна лють охопила мене. Гинути через якусь сволоту? Н-ні-і, це вже занадто. А калейдоскоп працював і працював, і скельця з тихим шелестом займали свої місця. Всі. Принаймні багато які. Аж до слів про «страшні яйця», які казали над п'яним Вечіркою ті невідомі. Мої, і Сташки, і всіх нас вороги. Варто було глянути на яйцеподібну форму підземелля. А чи воно одне тут таке?

Так, калейдоскоп складався. Тільки хто? Хто зараз знатиме з живих, що він склався в моїй голові в щось логічне, той калейдоскоп? Ніхто.

Я взяв свічку і пішов до отвору. Язичок вогню дедалі більше відтягувався в той бік. Отже, повітря звідкись надходило. Може, плити не так уже й щільно завалили люк. Відставивши руку із свічкою, я почав мацати кладку. Так, у ній справді був отвір з іржавими хрестоподібними гратами.

— Ну, Сташко, — я подав їй свічку. — Тримай трохи збоку під тяги.

Вивільнивши праву руку, я підскочив, ухопився за грати і почав розгойдувати їх (чи, може, гойдатися на них?). Дурниці все це було. Навіть коли б я виламав проржавіле залізо, хто б проліз у дірку розміром двадцять на двадцять сантиметрів? Але я не здатний був міркувати логічно ні про що, крім мого «калейдоскопа». І я гойдався, гойдався, то підтягувався до ґрат на руках, то відхилявся, з силою розпрямляючи зігнуті ноги, якими впирався в стіну.

Здалося мені чи ні, але в певний момент мені уявилося, що грати і нижній камінь кладки справді трохи хитаються, як хисткий зуб. Я зіскочив трохи відпочити і тут побачив, що від вертикальної перекладини в'ється, біжить у кладці вузька тріщинка. І я зрозумів, що зробив правильно, почавши ці «екзамени на мавпу». Так вони і вмуровувалися свого часу, грати, у кам'яну кладку: мінімум дві кам'яні кладки були подвійні або з міцними виямками. Два кінці «хреста» виходили у виямки, а два інші просто всовувалися в прорізи, а потім ці прорізи заповнювалися міцним розчином цемянки. Цемянка не витримала.

Я знову повис на гратах. Тривало це ціле століття. В усякому разі, перша свічка вже догоріла, і Сташка запалила другу. Перший камінь випав знизу… Другий, зараза, тримався, немовби в нього були корені. Тисяча коренів. Але зрештою гепнув мені під ноги й він.

Камінь на камінь.

— Ставайте, Сташко. Я вас підніму і, пробачте, просуну ногами наперед.

Перший і останній раз я тримав її на руках. Збоку горіла уткнута у сміття передостання наша свічка. Відчував через сукенку тепло і округлуватість її ніг. Потім, коли вони зникли н отворі, тверду округлість грудей. А біля моїх очей у напівмороці були її очі, і пасмочко її волосся лоскотало мені скроню.

— Стали?

— Здається, вмостилася, — пошепки відповіла вона.

Я пішов по вогонь, узяв це живе в руку і рушив до отвору. І раптом почув приглушений крик жаху. Озирнувся. Завал угорі за моєю спиною загрозливо прогинався. І тоді я кинувся бігом, ткнув світло в її руку:

— Відступіться.

Напевне, так скачуть через вогненне коло леви в цирку. В усякому разі, я отвір майже пролетів, приземлився накарачки і… ціле море полум'я охопило мою голову, розсипавшись потім вогненно-зеленими іскрами.

— Живі?

— Живий. Руку, здається, трохи підвернув.