Читаем Чорний замок Ольшанський полностью

— Ми пішли, коли ваші і мої спали. Ніхто не бачив нас. Ми не попередили ні про що ні дітей, ні колег, ні ваших господарів. Мало того, ми навели на неправдивий, фальшивий слід навіть Хилинського з Лигоновським. Курганний могильник, невідомо де, п'яте, десяте. Нас можуть шукати в лісі, по всьому районі, а не тут… І навіть слід на росі: «Зійде сонце — росу висушить».

— І все-таки мені підозрілий цей завал. Плити стояли міцно. Я спробував гойднути. Не ворухнулася жодна.

— Що ж ви думаєте?

— Думаю, чергова спроба позбутися, черговий замах на тих, хто багато знає.

— Що ж, чекати… Ви казали, без їжі…

— Я казав, скільки днів людина може прожити без їжі. Але я не казав, скільки вона може прожити без води. Води у нас нема. Навіть капіжу зі стелі.

А сам подумав: «Три дні».

Мої руки все ще шукали в кишенях те, чого там не могло бути. Носовик, ножик, сигарети (без сірників), шарикова ручка. І раптом у самому куточку правої кишені, мало не на половину під підкладкою намацали якийсь тонкий і навіть на дотик ламкий предмет. Потягли його, ще боючись вірити.

— Сташко, сірник!

— Ну й що? Сірник без коробки.

— Дурниці, якщо тільки…

Я гарячково думав, стискаючи в пальцях коштовність, рівній якій не було. Можна, можна здобути вогонь і без коробки. Як? Ну, по-перше, зігнути ногу і, коли штани обляжуть туго, натягнуться, черкнути сірником по кульші.

Можна, але я не знав, чи чисто шерстяні мої штани (тоді — вогонь!), чи з домішкою, нехай незначною, якоїсь синтетичної погані. Жорстка стіна? Але чи досить дрібнозерниста і чи достатньо суха?

— Ага… Сташко, де твоя рука? На, тримай. І крий тебе боже впустити і загубити.

— Що ти хочеш робити?

— Стривай.

Я згадав про уламок скла, що блиснув на піску в останньому промінчику світла, що пробивався тоді з отвору.

— Шматок скла!

Я поповз до обвалу, до грузу під ним (слава богу, що я не відійшов од нього далеко) і, натрапивши на сміття, почав руками сантиметр за сантиметром обмацувати його, навіть трохи перекопувати.

Справа була майже безнадійна. Скло могло відкинути, засипати. Але я мацав і мацав у повній темряві так уперто, ніби це була остання наша надія. Хоча що могло дати те скло? Можливо, одну-єдину невдалу спробу. А що могло дати нам світло, навіть якщо ми здобули б його? Але я шукав, мацав, шукав, мало не нюхав це сміття. І ось… ось… ні, не воно… ось. Воно… воно, чорт мене і всіх побери.

— Сташко!

— Я тут… Повзи… Сюди… Сюди… Що ти знайшов?

Я приклав скло до щоки — слава богу, сухе. Ні краплини вологи на ньому, лежало, очевидно, в піску.

— Дай сірника.

Я обережно водив по волоссі, на щастя, теж сухому. Сухе волосся краще за найкращу промокашку.

— Тримай свічку… Так. Тут тримай. І крий тебе боже навіть дихати.

Я міцно притис пальцем головку і сильно й швидко черкнув нею по склу. Раз… Другий… Третій… Зашипіло. І ось на кінчику сірника розквітла чудова, синя внизу, оранжева вище і жовта на кінці чародійно-жива квітка. Спалахнув гніт свічки.

Новими очима дивився я на нашу тюрму, на шари каменю й цегли впереміж, на конус сміття, який засипав сходи. Віткнув у це сміття свічку і поклав поруч останні дві.

— Вистачить ненадовго, — сказав я, — бо доведеться припалювати одну від одної.

— Ми не знаємо, чи можемо ми дозволити собі навіть таку розкіш? Чи вистачить у нас у цій пастці повітря? А ви ще закурили, Антоне.

— Тому й закурив. Бачите, димок тягнеться до тієї темної плями внизу і до тієї, що вище. Тут є тяга, є повітря. Принаймні ми не задихнемося. І я спробую зробити трут. Нехай не з деревинної губки. Нехай навіть з власних штанів.

Я глибоко затягнувся і пустив черговий струмінь диму. І знову його потягло до темної плями в стіні. Отвір. І тяга. Сильна тяга.

— І все-таки, в чому справа, що все це так несподівано обвалилося? — задумливо сказала вона.

— А тут і не докопаєшся. Може, той напівзруйнований мур упав і удар віддався сюди… А може, і найімовірніше за все, хтось стежив за нами. Хтось постарався нас тут замурувати. А разом замурувати і своє минуле.

— Та тут нічого нема. Яке минуле? Де?

Я саме кінчав обстукувати каменем підлогу.

— Так. Ніякого іншого підземелля під нами нема. Отже, ми не там шукали. Отже, треба шукати в іншому місці.

— Шукати? Ви ж збиралися кинути.

— Дзуськи, — сказав я. — Тепер уже дзуськи. Знайду.

— Ви спершу виберіться звідси.

— Вийду. Не знаю як, а виберуся. Через стіну пройду, а буду там. У землю зариються — і звідти їх дістану. Разом із минулим, і з сучасним, і з майбутнім, якого в них — я вже постараюсь — не буде.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Превозмоганец-прогрессор 5
Превозмоганец-прогрессор 5

Приключения нашего современника в мире магического средневековья продолжаются.Игорь Егоров, избежавший участи каторжанина и раба, за год с небольшим сумел достичь высокого статуса. Он стал не только дворянином, но и заслужил титул графа, получив во владение обширные территории в Гирфельском герцогстве.Наконец-то он приступил к реализации давно замышляемых им прогрессорских новшеств. Означает ли это, что наш земляк окончательно стал хозяйственником и бизнесменом, владельцем крепостных душ и господином своих подданных, что его превозмоганство завершилось? Частично да. Только вот, разгромленные враги не собираются сдаваться. Они мечтают о реванше. А значит, прогрессорство прогрессорством, но и оборону надо крепить.Полученные Игорем уникальные магические способности позволяют ему теперь многое.

Серг Усов , Усов Серг

Приключения / Попаданцы / Неотсортированное