Чорний замок Ольшанський

Ми посміялися і втрьох рушили з двору. Місяць, який тільки-но почав сходити, заливав непевним світлом вулицю, утоптані пішоходами «тротуари», темні садки. Йшлося й дихалося легко.

— У-гу, — сказав я нарешті, — край у вас із фокусами, страшнуватий. І на кожному кроці вибрикує, як необ'їжджена кобила.

— А це тому, — сказав Шаблика, — що ми на собі їздити нікому не дозволяли.

— О! — схаменувся я. — Може, знаєте, за що розстріляний німцями в Кладно Владик Висоцький, троюрідний брат вашого візника?

— Дуже темна, — сказав Ригор Шаблика, — вкрай заплутана справа. Ніхто не знає. Я вже сам шукав для шкільного музею. Може, новий якийсь герой невідомий? Ні, темна, І все. Архів німці, видно, спалили чи сховали. Може, якісь рештки-відписки в столичному лишилися, то пошукати…

— А що це за історія з виконанням поляками смертного вироку над Криштофом Висоцьким? У 1939-му?

— А та історія теж невідома. Кажуть, убив провокатора. Але тоді до цього мало кому діло було. Війною пахло. Може, також у Мінську пошукати? Чи у Вільно? Бо в Кладно судові архіви димом пішли… Ой!.. А слухай, що мені на думку спало. Треба таки розплутати цю справу. Людей розшукати, свідків, якщо архіви згоріли. Може, допоможуть довідатися і про нашу ольшанську головоломку.

— Чому?

— А ти знаєш, кому було доручено виконати вирок над Криштофом і ще десятьма?.. Оберштурмфюреру Штофхену з підлеглим шарфюрером Лінцом.

— Ну то що?

— А те, що ці дві скотини брали участь і в акції знищення наших в Ольшанці. Штофхен — один з тих, хто керував розстрілом на греблі, а Лінц керував охороною операції. Ет, пам'ять твоя котяча.

Я був цілком згодний з ним і вирішив сьогодні ж увечері все записати по гарячих слідах. Ми якраз проходили повз хату Гончаронка і побачили у розчиненому вікні між двома вазонами з «Оленчиними слізками» його посічену дрібними зморшками пику.

— Будяк у квітнику, — сказав непоправний Змогитель.

— Гей, друзі, — озвався бухгалтер, — якщо вже мимо йдете, то чому не заглянути?

І, сам не знаючи чому, я. повернув до ґанку. Решта без великої охоти, нога за ногою, потяглися за мною.

Хата була як хата. Велика кімната, водночас «вітальня» та «їдальня», коли прийдуть гості. Тахта, над якою килимок з оленями і замками, буфет, стіл і стільці. Гончаронок повів нас в сусідню кімнату. Виявилося — кухня.

Від інших кухонь її відрізняла тільки наявність газової плити з балоном та полиця, на якій стояли речі зовсім несподівані й непридатні в хатньому господарстві. Так би мовити, «полиця прикрас». Був там старий чайник-самовар для варіння меду з травами, видно, давно не луджений, а тому непридатний, стародавні пивні кухлі (один з ручкою у вигляді чортової фігури), різні збанятка, дуже старі двійчатки, глечики та гладущики на молоко.

І зовсім уже дивовижне. Дуже-дуже старий товкач від ступки. Може, аптекарської. Бо на ньому були не тільки мідні «млинці» на обох кінцях, але й потовщення посередині (це коли розмішуєш напіврідкий відвар з густо засипаних в окріп трав). Товкачик з повною певністю тягнув років на триста з великим гаком.

— Яка стародавня річ, — сказав я.

Гончаронок тим часом налив з однієї великої пляшки (їх багато стояло біля однієї з стін) у гладущик якоїсь рідини, в потім наповнив нею склянки.

— Сідайте-но. Свій мед пити.

Я ковтнув і мало не задихнувся. Мед варили, видно, не тільки з гвоздикою, корицею, перцем і мускатним горіхом, але й на майже чистому спирті.

— Ну, Тодоре Гнатовичу, — ледве віддихнувся Шаблика. — Якщо ви щодня та таке…

— Що, мочимордою прозвали? — усміхнувся бухгалтер. — А ви менше вірте. Прополощу рот для дезинфекції та ковток зроблю, то всі вже й кажуть: п'є.

«Бреше», — подумав я.

А Гончаронок з постійною своєю в'їдливою лагідністю (а люди інстинктивно не вірять у такі поєднання) додав:

— Горілки не пив, пива не любив, тому й кар'єри не зробив.

— А що, — сказав Змогитель, — схоже на правду. Я одного разу в Новогрудку зайшов до ресторану. Через якийсь там час і він заходить. Якась справа його теж туди привела. Мене не помітив. Сів за столик, дає офіціантці замовлення, а потім: «І десять грамів горілки». У тієї очі на лоба полізли: «Чому?» А він: «Та мені тільки для запаху, а дурості в мене і своєї вистачить».

Всі зареготали. Гончаронок, як мені здалося, вимушено, не зовсім природно.

Відчувши, що тема розмови йому чомусь неприємна, я знову перевів розмову на товкачик.

— У музей би його.

І раптом він на хвилину зовсім несподівано розлютився, але швидко взяв себе в руки.

— Що ви до мене з цим товкачем! Оди-ин, други-ий. Якщо і віддам, то в музей, а не вам і не йому.

— Кому — йому? — Мені чомусь захотілося взяти його нашармака, блефонути. — Ольшанському? Висоцькому?

Здалося мені чи ні, але, по-моєму, він трохи знітився.

— Та Висоцький пристав, як шевська смола до чобота.

«Знову Висоцький, — подумав я, — всюди Висоцький». Але Гончаронок тільки рукою махнув:

— Висоцький… Віддай та віддай, все одно ступки в тебе нема, а в мене є.

— Яка ступка?