Чорний замок Ольшанський

Рівно о восьмій я ощасливив сусіда своїм візитом. І відчував би себе зовсім добре, якби не побачив на канапі поруч із Щукою ще й лейтенанта Клепчу, якого я з відомої причини не поважав і поважати надалі не збирався. Терпіти не можу «непохитності», «проникливості» і відвертого милування собою.

Хилинський, поставивши на стіл склянки, розетки, вазочки з трьома різними вареннями та інше, розливав зараз гарячий, майже чорний з бордовим відтінком, чай.

— Слухай, може, ти спершу поїв би чогось. Курча є холодне, можна підігріти. Оливки.

— Та ні, ситий.

— Тоді пий чай. Розповідай.

— Тільки занадто в психологію не лізь, — сказав Щука… — Ця дама в нас рідко діє.

Я розповів про все, про що встиг довідатися. Боюся, що теревенив досить довго і безладно, але вони слухали уважно.

— Закінчив? — спитав нарешті Щука. — Щодо тих, яких розстріляли, — оце цікаво. Знали ми про розстріл, а про обставини, які його супроводжували, на жаль, мало. Щодо страти брата Висоцького за підпілля — також нічого не знаємо. Прізвище тільки, Владек Висоцький. А про того, кого поляки на смерть у тридцять дев'ятому році засудили, — ну, про цього також не набагато більше знаємо.

— Архів згорів, — сказав Хилинський. — Але чутки, що битий був провокатор, — вони були. Ось портрет того, Криштофа.

— Трохи схожі, — сказав я. — Ви не могли б мені зробити копію?

— Бери, — сказав Щука. — Це і є копія. Кепська. Бо й фотографія була кепська. А ще бери ось це. Ледве розшукав.

Це було кілька газет, поруділих від старості й потертих на згинах. І одразу в око впали занадто великі заголовки (зрозуміло, для напівміщанського тоді Кладно це була сенсація, вибух бомби). Заголовки кричали, обіцяючи розкриття злочину у вечірніх чи завтрашніх номерах. Тих, на жаль, не було.

— Їх і не могло бути, — збагнув Щука непорозуміння в моєму погляді. — Через два чи три дні німці влаштували провокацію на радіостанції Гляйвіц. Що це означало?

— Війну з Польщею.

— І не тільки. Це ще й бомбардування Кладно, і наш похід на Західну Білорусію, і два рази, та ні, щодо Кладно — чотири вогневі вали. Фронти. І місто горіло, й архів згорів. А частково, може, забрали німці. А решту спалили. Увесь квартал довкола архіву вигорів.

— Звідки ж тоді відомо про страту Криштофа?

— Дві відхилені апеляції про помилування, — сказав Хилинський. — Кажуть, занадто жорстоко вбив, якщо навіть і провокатора. Ну й промайнула в деяких газетах і тижневиках звістка, що вирок виконаний. Не знаю вже, хто їх на грані війни інформував. Я пам'ятаю тільки замітки в часописах «Gazeta Polska», «Polska zbrojna» (ну, це санаційні підтирки) та ще в «Czas’i» (це краківські консерватори). У газетах скільки не шукав — не знайшов.

— А в пізніших?

— Пізніших не було. Білоруська преса в Західній тільки створювалася, і руки не доходили, щоб про старе тарабанити. Про нове треба було говорити. Ну, а окупанти ліквідували нею польську пресу. Тільки пізніше почала з'являтися преса «gadzinowa». А підпільна преса хоч і почала існувати з жовтий тридцять дев'ятого року, але і їй не до справи Криштофа Висоцького було… Ось займіться ви цим.

І тут вперше подав голос Клепча:

— Попрацюйте над цим. Історико-революційне минуле — цікава річ. І дуже корисна. Виховує людей… Молодь… В дусі, так би мовити…

Щука зморщився:

— Чорт вас знає, Якубе, як ви будь-яку думку, навіть найправильнішу, одним своїм стилем, однією казенщиною можете споганити.

Клепча чомусь на мене, а не на Щуку глянув скоса з явною ворожістю. Я думаю, тому, що графічний аналіз довів, що не моїм почерком була написана записка, яка виманювала Мар'яна з дому назустріч смерті, а тим самим і Клепчева гіпотеза була підрубана під корінь, плюхнулась у багно. Щука непомітно підморгнув мені.

Клепча, на щастя, скоро пішов. Ми деякий час досить пригнічено мовчали.

— Так ось що, шановний Андрію Арсеновичу, — сказав Адам. — Він дисципліну не порушує. У самоволку не ходить. Упертий, але із значно старшими податливий. На розумні зауваження ніяк не реагує… Ох, доведеться тобі, друже, взятися за нього, бо інакше він таких дров наламає, що тріски полетять… А ти що скажеш, Космич?

Я не хотів, щоб мою щиру думку сприйняли за особисту неприязнь, і тому відповів ухильно:

— Говорить газетними штампами, та насправді розумніший, але навіть на вигляд не здається, що виспівує вранці різні там… хорали.

Засміялися. Потім я запитав:

— Так хто був той, убитий? Ну, «провокатор» отой? Чи інформатор, як його?

— Син лісника звідкілясь з-під Замшан, — відповів Щука.

— Це п'ятнадцять кілометрів од Ольшан?

— Так.

— Мало надії знайти, — подумавши, сказав я. — Скільки лісників у села переселили, на інші місця перевели. А скільки німці розстріляли. Вірогідність зустрічі — нуль… Але спробувати треба.

Я спробував. І сталося диво. Колишній лісник Андрон Сай, як і раніше, жив, вірніше, доживав віку в тій самій хаті біля Замшан в урочищі Темний Бір.