Чорний замок Ольшанський

День добре вже хилився до вечора, коли я зліз з автобуса і заглибився досить добре второваною, хоч і трохи зарослою стежкою в ліс. Спочатку прозорий, пробитий наскрізь рожевими променями сонця, він з кожним кроком ставав дедалі темніший і темніший. Подекуди перестиглі ялини стояли навіть так густо, що світло починало спочатку заплутуватися в них, висвітлюючи т» мідний — не обхопити — стовбур, то вивертень завбільшки з хату, темний і кошлатий, як ведмідь (якщо уявити такого небувалого за розміром ведмедя). Спочатку ще траплялися хрестики заячої капусти, перистий копитняк, батоги дерези, але все рідше й рідше, аж поки звільнили місце пругкій глиці, яка збиралася тут десятиріччями.

«Видно, заказник», — подумав я, і пізніше виявилося, що мав рацію.

Темніше й темніше. Стежка вже ледве світліє в темряві. Зашелестіло щось у траві коло стежки. Їжак? Або мишкує куниця?

Мені зробилося вже зовсім незатишно, і це всього за кілька кілометрів від дороги, коли попереду ніби трохи заясніло. У досить густому присмерку я побачив чи то маленьку річечку, чи то великий ручай, який трохи лівіше розширився чи то в копанку, чи то в натуральний ставок, оточений вінком з темних у цей час верб.

Трохи правіше ставка, чорніші за стіну лісу за ними, виднілися якісь будівлі, і раптом за однією з них блиснув оранжевий тьмяний прямокутничок. Вікно.

Я перейшов ручай — дві колоди з хисткими поручнями — і попрямував у бік вогню. Поодинокими привидами пропливали повз мене білостволі яблуні й похмурі високі груші.

Перед ґанком — хоч ти його у панський фільварок: широкий, з дерев'яними стовпами-колонами, які підтримували дашок, — звідкілясь із темряви висунулися тихо дві чорні тіні. І майже відразу одчинилися двері, на порозі в плямі світла стала ще одна тінь (бо світло було за нею) з рушницею и руках.

— Це кого ще нечистий ночами носить? — хриплуватим голосом запитала тінь. — Вар! Вітер! Лежати. То що вам треба?

— Я — Антон Космич. З міста. Мені потрібний лісник.

— Ну, я лісник. Сильвестр Тетерич.

— А-а… Андрон Сай?

— Це мій тесть.

— Побралися з його дочкою? — спитав я, немовби чоловік може придбати собі тестя якимсь іншим способом.

— Угу. З Ганною.

— А тесть де?

— Та він на відпочинку тепер. Тільки який там відпочинок? Щодня «вечірній обхід» робить. Зовсім як дитя. Та часом на могилці сина посидить.

— Чув я цю історію.

— Бувають просвітлення, але не часто. Ось уже ближче до літа, — він говорив, як і раніше, сухо. Не усвідомлював підтексту моїх слів. — Дочка теж була свідком, але тепер на Нарочі в санаторії. А я що знаю? Я приймак, людина стороння.

— А мені ось і треба спробувати розплутати це павутиння.

— Було таке, — знову ж сухо і спокійно сказав він. — Був у неї брат… І що був провокатором, ходили такі чутки.

Але це я міг би таке казати, — голос його підвищився і раптом зірвався мало не на крик. — Сам про свою сім'ю можу говорити все. Тут я собі пан. А іншому, який здумає повторювати нахабно мерзенну брехню, я того здужаю обірвати вмент. Чим швендяти під чужими плотами — займалися б ділом. Відчалюй, доки не покуштував, що таке заряд дрібкової солі в с… Цілуй клямку і повертай голоблі.

Пси, почувши гнівну інтонацію, встали. Уп'яли в мене очі. Зліва здоровенний мордастий гончак, чорно-рябий, у підпалинах, з широкою головою і тупою мордою, могутнього складу, а на зріст — мінімум вісімнадцять вершків. Справа — здоровенний собака (але менший за співбрата, усього сантиметрів вісімдесят), сіро-рябий, вищий на ногах, поратий[36]. При погляді на нього мені стало ніяково.

— Не дрейф, — з відтінком погорди сказав господар, — не тремти. Доки не скажу — не кинуться.

— А я й не тремчу. — Господар, видно, був здивований моїм нахабством, бо я дістав сигарету, простягнув пачку йому (не взяв) і сказав: — Тут он цього, сіро-рябого треба боятися. Комусь, звичайно, іншому, а не мені.

— Чому? — поквапливо запитав Тетерич. — Він же менший.

— Порода зла.

Доводилося колись мені писати в одній з праць про собаківництво на стародавній Білорусі. І, здається, це був один з небагатьох випадків, коли така далека матерія знадобилася мені в конкретному житті. Звідси висновок: абстрактних, непотрібних знань нема. Таке може статися в житті, що тільки знання того, як чеський король розбив монголів, врятує тобі життя, і тоді ти з радості і Кузьму батьком назвеш.

— Яка ж бо то?

— Це вандейський грифон, — сказав я. — Порода від «шлюбу», так би мовити, вандейських гончаків з бретонськими грифонами (бачиш, від їхньої рудої масті і в цієї підпалини є). Страшенно люті. Кращих при полюванні на диких кабанів не знайдеш. Ну, і в гонитві на вовка майже перші…

Сильвестр раптом сів поруч зі мною і витягнув сигарету.

— Ну, а ці, ці — добрі до людей. І дивуюся я, де це ти, лісник і, видно, добрий єгер, дві такі рідкісні породи роздобув? Бо в Мінську мені зустрічати не доводилося.

— Вдалося дивом, — господар помітно полагіднішав.