Чтиво

— Я і не планую.

— Я можу приїхати до тебе.

— У цьому немає потреби,— відповів він.

І потреби не було, бо тепер він міг дозволити собі літати через усю країну раз на кілька тижнів. Скоро його вже почали впізнавати в літаках — така собі винагорода за роки ощадливості,— познайомився зі стюардесами, які працювали на цьому маршруті, і вони підкидали йому безкоштовні закуски і пересаджували в бізнес-клас, якщо літак був порожній.

Коли він виходив з аеропорту, на нього вже чекав «Бентлі» із Джеймсоном за кермом і пляшка холодної зельтерської на задньому сидінні.

Лос-Анджелес захоплював його. Як і будь-яке місто, він був набагато приємнішим, коли в тебе є гроші. Карлотта водила його в дорогі ресторани. Вони ходили по бутиках. Завітали до клубу, членами якого були де Валле. Вони робили таке, чого б він ніколи не наважився раніше, бо соромився, якби за нього платила Карлотта. У багатьох випадках вона і зараз платила — їй якось удавалося легко розрахуватися, доки він не бачив,— але його це менше хвилювало, бо він знав: якщо вона забуде кредитку, він зможе дістати свою і врятувати ситуацію. Пфефферкорн чув вислів, що гроші — це свобода, і це таки виявилося правдою: мати гроші означало можливість ходити в такі місця, які раніше були для нього закриті, й купувати те, чого раніше він не міг собі дозволити. Проте слова, що гроші є свободою, мали іще одне, менш очевидне, значення. Гроші підвищували самооцінку, звільняли його від відчуття неадекватності. Часом йому було соромно, що він оцінював себе за такою грубою шкалою. Але це відчуття дуже швидко минало, і він знову починав отримувати від життя задоволення.

Глава тридцять перша

 и ж не образився, чи не так, Артуре?

— Анітрохи.

Був суботній ранок, за три тижні до весілля дочки Пфефферкорна, на яке, як щойно сказала Карлотта, вона не поїде. На столику біля ліжка стояли залишки сніданку. Аромат міцної кави затримувався. Пфефферкорн змінив позу, зашелестів простирадлами, і розкрита газета впала на підлогу. Він нахилився, щоб підняти її, але вона штовхнула його назад.

— Облиш,— сказала вона.

Він відкинувся на подушки, вона лягла поруч.

— Дуже приємно, що ти мене запросив,— сказала Карлотта.

— Це вона запропонувала.

— Артуре. Тепер ти змушуєш мене почуватися винною.

— Переконаний, вона навіть не помітить. Зараз вона зайнята тільки собою.

— Вона ж наречена.

— Я не сказав, що звинувачую її,— додав він.— Просто вона не зверне на це уваги.

— Я можу і поїхати,— невпевнено сказала вона.

— Ні, якщо ти не хочеш.

Вони замовкли.

— І хочу, і не хочу,— сказала вона.

Він нічого не відповів.

— Мені буде важко побачити її такою дорослою.

— Розумію.

Вона похитала головою.

— Це не тому, що я почуватимуся старою. Тобто, так, я почуватимуся старою. Але я боюся не цього.

Знову тиша.

— Приймаєш рішення,— сказала вона.— І не знаєш, як почуватимешся через двадцять років.

Він кивнув.

— То було моє рішення,— сказала вона.— Завжди. Вілл намагався мене переконати, але я все для себе вирішила.

Вони помовчали. На його плече щось капнуло.

— Ну,— сказав він.

Вона вибачилася. Він відкинув волосся з її лоба і поцілував у щічку.

— Тобі не здається, що вже запізно? — запитала вона.

— Усе можливо.

Вона розсміялася і витерла очі.

— Хай живе сучасна медицина!

— Ти дійсно цього хочеш?

— Скоріше за все, ні,— відповіла вона.

— Це дуже виснажливо,— сказав він.

— Так усі кажуть.

— Повір мені.

— Про це Вілл також завжди говорив. Який ти чудовий батько.

— Звідки йому знати?

— Ми захоплювалися тим, як ти справляєшся сам.

— У мене не було вибору.

— Ти добре впорався, Артуре.

Він промовчав.

— Мабуть, ти інколи думаєш,— продовжила вона,— як би воно склалося по-іншому...

Він не відповів. Тридцять років витратив він на роздуми над цим питанням і тільки тепер, коли воно більше не мало значення, якось заспокоївся.

— Вибач,— сказала вона.

Усе гаразд.

Вони мовчки лежали поруч. Ніде він стільки не мовчав, як у маєтку де Валле. Не було тут ані скрипу дерев’яних деталей, ані гудіння кондиціонерів. Якщо вірити Карлотті, саме цього вони і добивалися. Тиша і спокій, самотність і відлюдність. Увесь будинок був ізольованим, наскільки це можливо, й особливо спальня Карлотти і Вілла. Пфефферкорн подумав, що має право перестати вже називати цю кімнату «спальнею Карлотти і Вілла». Має право думати про неї як про Карлоттину, або ж Карлоттину і свою. А тоді наказав собі забути про всі ці формальності.

Вона сіла.

— Давай зробимо сьогодні щось цікаве.

— Згоден.

Вона відкинула ковдру і попрямувала до ванної. Він почув дзюрчання гарячої води. Нахилився через край ліжка і підняв газету. Заголовки були одноманітно депресивними: тероризм, безробіття, глобальне потепління, ріст наркоманії, заворушення в Злабії. Він лишив газету на ліжку і пішов до Карлотти в душ.

Глава тридцять друга