Чтиво

сі розходи на весілля врешті-решт довелося помножити на три. Пфефферкорну було байдуже. Він вирішив, що дочка отримає все, чого забажає. На другій примірці вона побачила на протилежному кінці крамниці іншу сукню, набагато кращу, саме таку, як потрібно. Пфефферкорн і оком не зморгнув. Виписав чек. Мати нареченого наполягала, щоб гостей пригощали їжею, приготовленою лише з органічних інгредієнтів. Пфефферкорн не заперечував. Виписав чек. Керівник музичної групи висловив думку, що п’ятьох пісень буде замало для свята. Краще дев’ять, сказав він, і Пфефферкорн, витягуючи чекову книжку, погодився. Подія, яку задумували як простий захід на кілька годин, дуже скоро перетворилася на цілий вікенд у готелі, з їжею і розвагами. Пфефферкорн виписував чек за чеком, і коли настав призначений день, і він побачив доньчину радість, зрозумів, що все зробив правильно.

Вечірка скінчилася. Пфефферкорн у зім’ятому і вологому смокінгу сидів у вестибюлі і слухав, як пересувають стільці. Гості один за одним підходили до нього потиснути руку і привітати, а тоді непевною ходою вирушали до виходу. Літературний агент Пфефферкорна ішов майже останнім, і його прощальні слова змусили Пфефферкорна замислитися.

— Чудова вечірка,— сказав агент.— Зателефонуй мені, коли у вухах перестане дзвеніти.

Пфефферкорн знав, що на нього чекає. На хвилі успіху «Кривавих очей» він дозволив умовити себе на підписання контракту на три книжки. Термін здачі чернетки наступного роману про Гаррі Шагріна швидко наближався, і ніхто ще не бачив ані глави. Видавець починав нервувати. Пфефферкорн йому співчував. Правильно вони нервували: він досі не написав ані слова. Коли підписував контракт, накидав план, але той був дуже імпровізованим і туманним, а згодом виявився і зовсім нікчемним. Панікувати він іще не починав, але паніка уже визирала з-поза рогу. Плану не було. Як завжди. У Білла був план. Але він не Білл.

— Не сумуй.

До нього підійшла дочка зі своїм новим чоловіком, вони трималися за руки. Вона була босоніж. Струнка, із сяючим обличчям, оточеним кучериками, прихваченими на скронях. Від такої краси у Пфефферкорна стисло в грудях.

— Знаю,— сказала вона,— занепад сил.

— Просто депресія, бо пригадав, скільки це коштувало,— відповів Пфефферкорн.

Вона показала йому язик.

Пфефферкорн звернувся до свого нового зятя.

— Я так розумію, що твої батьки влаштувалися?

Батьки Пола мали переночувати в готелі, а вранці поїхати додому. Пфефферкорн потайки заплатив, щоб їм дали кращий номер.

— У них усе чудово,— сказав Пол. Краватку він зняв, а кишені піджака випиналися від черевиків нареченої.— Ви справжній чоловік, батьку.

Вони помовчали.

— Ну,— сказав Пол,— номер для молодят чекає.

Пфефферкорн збентежено відвів очі.

— Піднімайся,— сказала дочка.— Я тебе наздожену.

— Але я хочу перенести тебе через поріг.

— То зачекай на мене біля дверей.

— Довго чекати не зможу.

— Я не забарюся.

Пол посміхнувся і пішов.

— Пробач йому,— сказала дочка.— Він приголомшений.

Вона підтягла стільця і сіла поруч, вони разом дивилися, як робітники готелю почали розбирати танцювальний майданчик.

— Сподіваюся, ти не проти, що він називає тебе батьком?

— Якщо я можу називати його малим.

Вона посміхнулася і взяла його за руку.

— Дякую за все.

— Нема за що.

— Знаю, виявилося більше, ніж ти очікував.

— Ми ж домовлялися,— сказав він.

Винесли секцію паркету.

Пфефферкорн відчував, що має щось сказати: щось порадити, можливо. Але що таке можна сказати, що б не було пустими словами? Вона краще за інших знала, яким жахливим був його власний шлюб. Багатьом батькам вистачило б сказати: «Я тебе люблю» — і вони зробили б це з легкістю. Але для Пфефферкорна то було немислимо банально. Якщо не можеш висловитися оригінально, не варто взагалі нічого казати, саме так він завжди і робив. Для мовчання була й інша, давніша причина. Вимушений бути і матір’ю, і батьком, він не впорався з жодною роллю, і коли донька стала підлітком та почала жбурляти в нього його ж помилками, він у відповідь укрив своє серце лаком, шар за шаром, доки воно стало непроникним. Йому здавалося, що іншого виходу немає. Якби вона колись зрозуміла, як він боїться загубити її любов, він би зміцнив свій такий непевний авторитет. Навіть зараз він зрозумів, що приховує емоції, ховає їх за практичними речами.

— Завжди звертайся до мене, коли тобі знадобиться допомога.

— Усе буде добре, тату.

— Я і не кажу, що не буде. Життя коштує більше, ніж тоді, коли я був твого віку. Ти молода, але це не означає, що потрібно страждати.

— Татку...

— Скажи, що звернешся, будь ласка. Заради мене.

— Гаразд,— погодилася вона.— Звернуся.

— Дякую.

Вивезли іще один шматок паркету.

— Хочу, щоб ти знав, як я тобою пишаюся,— сказала вона.

Пфефферкорн не відповів.

— Я завжди в тебе вірила. Знала, що ти можеш. Завжди знала, що це станеться, і воно сталося. І я просто... така щаслива.

Пфефферкорну стало зле.

Зняли останню частину танцювального майданчику.

— Так швидко розібрали,— сказала дочка.

Вони помовчали. Почали гасити світло.

— Гадаю, це знак,— сказала вона.

Він відпустив доньчину руку.

— На добраніч, татку.

— І тобі... Люба?