Чтиво

На східнозлабійському боці ринку був іще один ринок, жвавий і веселий. Гурт акордеоністів грав американські шлягери сорокових. Були там і атракціони. Каруселі з козами. Зоопарк свійських тварин. Там можна було перевдягнутися в персонажа з «Василів Набочки» і сфотографуватися. Та найголовніше — там була їжа. В чистих кіосках виставили цілу веселку продуктів, глазуровану випічку, атласний шоколад, свіжу рибу на кризі. Пфефферкорн довго дивився на літери кирилиці, доки не розібрав, що там написано: «ТОРТ „МУРАШНИК“». На прилавку стояло багато чудових тортів, і дивитися на них було дуже важко, бо покупців поруч не було. І дійсно, скільки б він не вдивлявся в частину Східної Злабії, крім групи акордеоністів, торговців, добре озброєних солдатів, площа скоріше нагадувала декорації до фільму. На тротуарах не юрбилися люди. Стояли розкішні автівки, але ніхто не їздив вулицями. Було повно кав’ярень, чайних, бістро, бутиків, але всі вони були порожні. Картинка була такою дивною, що Пфефферкорн мимовільно посунувся вперед.

— Відверніться, будь ласка.

Фйотор говорив з нехарактерною для нього квапливістю, не підводячи очей від тарілки з супом. Лише тоді Пфефферкорн помітив групу західнозлабійських солдатів, що за ними спостерігали.

— Ходімо,— сказав Фйотор, не з’ївши і половини порції.— Запізнимося.

Глава сімдесят четверта

ласне, спізнюватися було нікуди. В розкладі Фйотора було три години вільного часу до наступної зустрічі, тож він вирішив додати іще кілька місць.

— Ви турист,— сказав він, легенько поплескавши Пфефферкорна по плечу.— Ви мусите оглядати визначні пам’ятки.

В інтерактивній секції Музею кіз Пфефферкорну вдалося надоїти півсклянки молока, і він пишався собою, доки не побачив піввідра, надоєного чотирирічною дівчинкою з великими мозолистими руками. В Музеї миру він прочитав звіт про холодну війну, де було написано зовсім протилежне тому, що він знав. В Музеї цементу він дізнався про будування самого музею. Коли настав час вечері, він був готовий до пирогів.

Його номер знову перевернули догори дриґом.

Портрет Жулька знову поправили.

Вентилятора досі не було.

— Алло, це Артур Ковальчик з номера сорок чотири. Де мій вентилятор?

— Месьє, вентилятор у номері.

— У номері його немає.

— Месьє?

— Той, що є, зламаний.

— Месьє, мені дуже шкода.

— Мені не потрібні співчуття. Мені потрібен новий вентилятор.

Почали бряжчати труби.

— Алло? — сказав Пфефферкорн.— Ви мене чуєте?

— Месьє?

— Я втомився вам телефонувати. Будь ласка, пришліть мені вентилятор. Негайно.

Він поклав слухавку, не встиг адміністратор нічого відповісти. Походив по кімнаті, повертаючи речі на свої місця і на ходу знімаючи з себе одяг. Бряжчання стало гучнішим. Він уже сумнівався у своїй гіпотезі. По-перше, він був переконаний, що труби бряжчали через різницю температур між водою і трубами. Гаряча вода змушувала холодний метал розширюватися, що, у свою чергу, вело до характерного цокання і бряжчання. Але в Західній Злабії було так спекотно, що різниця аж ніяк не могла перевершувати кількох градусів, а цього не досить, щоб отримати звук, і точно вже не досить, щоб труби гули так, що вуха закладало. Інша причина для сумнівів полягала в тому, що, судячи з власного досвіду, бряжчання спочатку ставало голоснішим, а згодом затихало. Шум, що долунав з-поза стіни, був зовсім іншим. Він був рівномірним і наполегливим і більше відповідав, так би мовити, дикому розгойдуванню ліжка і постукуванню узголів’я по стіні. Його б не здивувало, якби в сусідньому номері поселилося молоде подружжя.

Він почекав, чи не принесуть вентилятор, і коли його не принесли, знову зателефонував до адміністратора.

— Негайно, месьє,— пообіцяв той.

Бряжчання не припинялося. На стіні підстрибував портрет Жулька. Пфефферкорн став на ліжко і зняв його. Тоді сердито постукав у стіну.

— Уже пізно! — крикнув він.

Бряжчання зупинилося.

Опівночі він перестав чекати. Відкинув ковдру, ліг на простирадло і занурився в тишу, не забуваючи, що п’ята ранку вже зовсім скоро.

Глава сімдесят п’ята

аступного ранку після прогнозу погоди і публічних читань він спустився до адміністратора. Чергував той самий чоловік, що і в перший день його приїзду. Пфефферкорн заздалегідь сунув йому гроші.

— Месьє, будь ласка, прошу до сніданку.

— За хвилину. Спочатку справа. Хочу поміняти номер, будь ласка.

— Месьє, якісь проблеми?

— Кілька. Я принаймні десять разів просив про новий вентилятор. Чи це дуже важко? Схоже, дуже. Тож мені потрібен інший номер з працюючим вентилятором.

— Месьє...

— І пара в сусідньому номері дуже шумить. Немов туди заселилася пара збуджених горил.

— Месьє, я перепрошую, але це неможливо.

— Що саме?

— Номер не можна поміняти.

— Чому?

— Месьє, вільних номерів немає.

Пфефферкорн поглянув на стіну, де висіли ключі.

— Що ви таке кажете? Я ж сам бачу, що в цілому готелі не більше десяти відвідувачів.

— Месьє, зміна номера можлива лише, якщо ви попередили за шість тижнів заздалегідь.

— Ви ж несерйозно?

Адміністратор уклонився.