Чтиво

— Розумієте, друже, тут і криється сутність трагічної долі нашої нації. Наш надзвичайний спадок є також і причиною мерзенного кровопролиття. Якби великий Жтанізлаб Жзахст розумів наслідки, до яких привела незакінчена поема... та, на жаль, ми приречені, приречені...— Задзеленчав телефон. Він глянув на нього, але проігнорував.— Утім, поговоримо про веселіші речі. Скажіть-но мені, друже, ви ж тут заради бізнесу, еге ж?

Лише завдяки важкому навчанню Пфефферкорн, хоча і набрався більше, ніж за часів адміністрації Ніксона, зміг у найменших деталях описати мету свого візиту до Західної Злабії, починаючи від двадцяти двох років досвіду в галузі добрива і закінчуючи зустріччю з помічником радника діючого голови відділу стандартів Міністерства летючих мінеральних колоїдів.

Фйотор похитав головою.

— Ні, друже, ні! Я знаю цього чоловіка. Він нікчемний дурень, лінивий неук, єдиним талантом якого є вміння відкривати долоні. Ні, я наполягаю, ви маєте дозволити...— Задзвонив телефон. Він на нього глянув і поклав назад до кишені.— Моя дружина. Вибачте. Скажіть мені, з ким ви зустрічаєтесь завтра?

Пфефферкорн назвав функціонера, з яким була призначена зустріч.

— Усі вони недоумкуваті. Розмовляти з ними — усе одне що плювати в океан. Ви повинні дозволити мені... ага,— Фйотор перевірив, хто телефонує.— Перепрошую. Знову моя дружина. Да. Да. Ага, онтешкі уйтх Джихлішкуйк жвікха тай бхонухайа.— Він закрив телефон і соромливо посміхнувся.— Шкода, але мені потрібно бути вдома. Дякую за дуже приємний вечір, мій друже. За ваше здоров’я!

Глава сімдесят перша

то б не обшукав номер Пфефферкорна, він навіть не намагався приховати сліди своєї роботи. Речі були розкидані з такою силою, що можна було припустити, що справжньою метою було не знайти контрабанду, а нагадати йому про його уразливість. Якщо так, то вони згаяли час. Він уже і так почувався ні до чого нездатним. Потинявся номером, підбираючи сорочки, вставляючи шухляди в комод, розправляючи ковдру. Речі, що лежали в головному відділенні валізки, розкидали по всій кімнаті, але потаємні відділення виконали своє завдання: в них нічого не чіпали. Із подивом він помітив, що серед хаосу хтось поправив портрет Жулька у нього над головою.

У кишені він нащупав візитівку, яку вручив Фйотор. Вона була надрукована кирилицею на тоненькому папері. Там було ім’я, номер телефону і ще два слова: «пэржюнилниуии зкхжкуржубвудх». Приватний екскурсовод. Ще б пак, подумав Пфефферкорн. Він засунув картку в примірник «Василія Набочки», що лежав у номері. Відкрив пляшку води на столику і відпив. Щось його тривожило. Хотілося стукати в двері. Скільки іще чекати, доки він її знайде? Максимум кілька днів. Але руки у нього були зв’язані. Не можна було відступати від сценарію, що водночас і дратував своєю обмеженістю, і зводив з розуму своєю невизначеністю. Контакт міг з’явитися будь-якої миті — сьогодні, завтра, через день. Він розстебнув сорочку і потягся до вентилятора.

Той не працював.

Він підняв слухавку і набрав номер.

— Месьє?

— Так, це Артур Пфе... Ковальчик з номера сорок чотири.

— Так, месьє.

— Я просив новий вентилятор.

— Так, месьє.

— Ви його або не принесли, або він теж зламаний.

— Вибачте, месьє.

— Тут дуже жарко. Чи не могли б ви прислати іще один?

— Так, месьє. На добраніч.

— Гей, заждіть!

— Месьє?

— Чи мені ніхто не телефонував?

— Ні.

— Я очікую на дзвінок, тож з’єднайте мене, будь ласка, як би пізно не було.

— Добре. Чи не потрібно розбудити месьє?

— Господи, ні.

— На добраніч, месьє.

Він поклав слухавку і пішов до ванної поплескати води на голі груди. Над ліжком знову почали бряжчати труби, досить гучно, щоб портрет Жулька в рамі знову загойдався. Як же він буде спати? Хіба що гудіння вентилятора перекриє ці звуки.

Він закрив кран і підійшов до відчиненого вікна, розгладжуючи вуса. Його обдував отруйний нічний вітерець, а він не відводив очей від обрисів невисоких будинків на фоні неба. Десь там була Карлотта. Він вимовив її ім’я, і його підхопив вітер.

На нього накотили непрохані спогади. Це, мабуть, сталося невдовзі після того, як Вілл з Карлоттою одружилися. Пфефферкорн саме почав викладати, і вони з Біллом йшли через кампус.

— Пообіцяй мені дещо, Янкелю.

Пфефферкорн помахав рукою, погоджуючись.

— Ти ж навіть не чув, що я хочу попросити.— Білл зачекав, доки Пфефферкорн не зверне на нього увагу, і продовжив: — Якщо щось зі мною трапиться, ти подбаєш про Карлотту.

Пфефферкорн розсміявся.

— Я не жартую,— сказав Білл.— Пообіцяй.

Пфефферкорн глузливо посміхнувся.

— Що може з тобою трапитися?

— Що завгодно.

— Наприклад?

— Будь-що. Я можу потрапити в аварію. У мене може статися серцевий напад.

— У двадцять вісім?

— Мені ж не завжди буде двадцять вісім. Двостороння угода: я зроблю для тебе те ж саме.

— Чому ти думаєш, що я взагалі одружуся?

— Пообіцяй.

— Гаразд.

— Скажи.

То було так не схоже на Білла. Пфефферкорн підняв праву руку.

— Я, Янкель Пфефферкорн, урочисто присягаюсь, що в разі, коли ти зіграєш в ящик, я подбаю про твою дружину. Задоволений?

— Дуже.