Чи уявляв він тоді, на що погоджується? А якби знав, чи погодився би? Вирішив, що все одно погодився би. Він же тут не через Вілла.
Де вентилятор?
— Алло, це Артур Пфффковальчик з номера сорок чотири. Я і досі чекаю на вентилятор.
— Так, месьє.
— Чи його колись принесуть?
— Негайно, месьє.
Бряжчання не припинялося. Портрет Жулька підскакував градусів на тридцять. Пфефферкорн його зняв, щоб картина не впала на нього серед ночі.
Одним із наслідків поганої інфраструктури є спорадична робота енергосистеми і відповідно «світлове забруднення». Проживши все своє життя у великих містах, він не звик до такого яскравого неба, і тепер він зачаровано дивився, як хмари відігнав вітер, і перед ним розкрилося вражаюче видовище зорепаду.
Глава сімдесят друга
Від голосу закладало вуха. Він був зовсім поруч, у кімнаті, і Пфефферкорн вистрибнув з ліжка, заплутавшись у простирадлах і вдарившись об стіну. Всередині черепа спалахнула супернова зірка. Він знову впав, удруге вдарившись головою об ріг столика біля ліжка.
—
Крізь кольорові спалахи і бульбашки болю він побачив жінку в пілотці. Вона була догори ногами, з неясними рисами обличчя, ще й кричала на нього злабійською.
—
Пфефферкорн не пригадував, щоб лишив телевізор увімкненим. Звівся на ноги і спробував його вимкнути, але нічого не вийшло: обличчя жінки не зникало. Кнопка, що мала відключити звук, також не допомогла.
—
Вона почала перераховувати всі доступні товари, і голос її лунав не лише з екрана, а й через стіни, підлогу, стелю. Він підняв віконну раму. Гучномовці стояли на всіх будинках. Унизу повністю зупинилися машини, усі — від старої, що несла на плечах корзину з коренеплодами, до малих хлоп’ят, що гнали кіз,— завмерли, уважно прислухаючись. Пфефферкорн поглянув на годинник. П’ята ранку.
—
Жінка на екрані відкрила книжку кишенькового формату. Люди на вулиці зробили те ж саме.
—
І вона почала читати вголос уривок із «Василія Набочки». Люди забубоніли слідом, і колективне бубоніння стало схожим на грозу, що наближалася до міста. Читання скінчилося, книжки поховали.
—
І всі заспівали національний гімн.
Після нього настала черга короткому раунду аплодисментів. Життя продовжилося. Жінку в пілотці змінило статичне зображення прапора Західної Злабії у супроводі акордеона. Пфефферкорн трохи повагався, але потягнувся вимкнути телевізор, і на мить йому здалося, що зараз з екрана вискочить рука і вхопить його за зап’ясток. У вухах дзвеніло, голова розколювалася від похмілля й ударів. Він не виспався. Чітко пам’ятав, що перестав чекати на вентилятор десь о першій ночі. Через спеку і бряжчання труб він зміг поспати лише кілька дорогоцінних годин. Поганий початок дня. Йому потрібно бути у формі. Потрібно зберігати голову ясною. Він підхопив простирадло й обтер піт, одягнувся і пішов униз шукати каву.
Глава сімдесят третя
— Доброго ранку, месьє.
— Так, вітаю. Моє ім’я Артур. Ковальчик. Номер сорок чотири.
— Так, месьє.
— Учора ввечері я просив вентилятор.
— У вашому номері є вентилятор, месьє.
— Він зламаний.
— Месьє, мені дуже шкода.
Пфефферкорн почекав. Адміністратор мовчав. Пфефферкорн дістав банкноту в десять ружі. Адміністратор узяв гроші тим самим жестом, що і його попередник. Уклонився.
— Месьє, пройдіть, будь ласка, до їдальні. Шведський стіл,— улесливо сказав він.
Пфефферкорн попрямував до ресторану. Він так зосередився на пошуках кави, що не помітив, як іззаду підійшов Фйотор і штрикнув його під ребра.
— Вітаю, друже! Як провели ніч? Так? Чи сподобалися вам наші ранкові повчання? Надихають, еге ж? Хоча, між нами, про двадцять два вони набрехали. На термометрі уже під тридцять, а ще і шостої немає. Двадцять ружі підказують, що до обіду буде усі сорок.