Дата Туташхіа

Звернімося до епіграфа першого розділу роману: «Проникли вивідувачі з племені, що поклонялося Мамоні, і розсіяли скрізь зерна спокуси. Впало зле зерно в землю й буйно заврунилося, бо корінням своїм сягало геєни й живилося отрутою її. Виросла квітка красива, але згубна для плоті того, хто припадав до неї, бо дихання її було отруйне. А люд дивився й радів красі тієї квітки, п’янів від пахощів і не думав про майбутнє. Упали замки й заминки з тих темниць, де були позамикані вороги розуму й душі людської, і відкрилася дорога Скорпіонам, і розгорілася захланність. Позаздрили люди чужому достатку, перейнялися злістю одне до одного, і скаламутився розум їхній. Здійняла людина меч на ближнього свого, затулилася щитом від друзів, І не стало народу. І тоді Туташха вступив у бій з вадами світу. Багато добра зробив він бідним, повергнув у прах багатих; учинив правосуддя над неправедними й захистив зневажених; уселив мир у серця ворогуючих і вигнав зло з душ людських, але примножилося: зради поміж братами, перелюбства між подружжями, невдячності удостоєних ласки, гордовитості можновладних, криводушності підлеглих, лукавства вчених, підлесливості неуків, лжі книжників. І збентежився тоді Туташха, бо не знав він, як внести мир і спокій у серця. І сказав він, розгубившись: «Не знаю, що чиню, добро чи зло. Краще схрещу руки на грудях і закличу силу свою до бездіяльності». І одвернувся Туташха від народу свого, перестав слухати стогін його, бо не був богом Туташха». Це — в плані міфологічному. А в плані реальному: земне втілення Туташхи — юний Дата Туташхіа — через певні обставини стає абрагом. Характером своїм благородний лицар, він і в цій ролі намагається творити добро. Але в усіх випадках його спостигає гірке розчарування. І зрештою абраг, який мріяв про боротьбу з насильством, несправедливістю й корисливістю, наприкінці першої частини роману доходить висновку, що ніхто не гідний того, щоб втручатися в його справи, допомагати йому в біді.

Такий перший етап духовної еволюції Дати Туташхіа.

Повернімося до тексту роману. Подивімося, про що йдеться в епіграфі до другого розділу.

«І коли народ ступив на порочний шлях і малодушність взялася вершити те, що досі великодушність вершила,— сказали деякі: «Хто нас годує і викохує, тих ми і називаємо своїми близькими!». І тоді примеркло Добро й умалів народ — бо ж у душі навіть найправедніших згинули благі зерна, а любов стала схожа з бур’яном на грунті сухому і неродючому... І сподіялося: Совість — звуком пустим і брязкотливим, а в устах утискувачів — лайкою і обмовою; Сила — мечем, здійнятим на свою власну душу, і ярмом на ближнього; Доброта — ангельською личиною на виду диявола; Жінка — іграшкою пристрастей, блуду і безплідності; Друг — повірником у лиходійствах та пороках і побратимом у ницому страхові; Вітчизна — ареною користолюбців і порослою терням та дурманом нивою для сіяння лжі; Виноградник і Поле — місцем для присвоєння труда ближнього свого; Хліб та інше добро дісталися хабарникам і митарям; а весь Світ став царством заздрості й ненависті... І став народ молитися ненависті й помсті, бо вони й стали його богом. А жерцем того бога і вершителем долі й справ своїх народ назвав дракона Поживою його були плоть і серця людські. Дракон жер їх і не міг натлитися, Та був він, проте, не лише звіром, а й творінням божим, бо гніздився в глибині душі людської і сповнював усі її куточки... І прорік тоді Туташха: «Згубила любов не її ж слабість, а сила ворогова, бо не було в неї пі гострого меча, ні крилатої стріли, ні залізних лат, щоби захистити надбання своє. Не буде ж сього! Бо не добром, не мудрістю, а лукавством завоював дракон світ, розтоптав вільність, вибавив мужність. І сів Туташха на білого коня, здійняв списа до сонця і заприсягся віднині поражати й карати зло тільки силою, бо не був Туташха богом».

Розглядаючи загальний епіграф роману, ми говорили, що, хоч автор і веде в ньому розповідь у минулому часі, він зовсім не ставить за мету намалювати ідилічну картину минулого людства, а говорить про ідеальне буття його, можливе, якщо людина вважає совість хистом бачити свої вади, друга — мірилом власного життя і таке інше. Те саме можна сказати і про епіграф до другого розділу. Звеличення дракона, перетворення поняття «совість» на «звук пустий і брязкотливий», друга — на «повірника у лиходійствах і пороках» і такс інше — не є явища, які можна віднести до того чи іншого конкретного відрізку часу, а швидше — вічна внутрішня трагедія роду людського, яка безупинно розігрується в психіці кожної окремої людини. Так буває завжди, коли в душі людини бере гору зле начало.