Дата Туташхіа

— Чув. І знаю про все. Коли ти був у Харналі востаннє, тут на дорозі працювали каторжники, і старшим наглядачем над ними було поставлено якогось Удодова. В нього були білі очі, його місяць хлібом не годуй і водою не напувай — дай людину помучити. Приходить він колись до мене й каже: в мене звільняється один чоловік, дуже порядний, лакеєм довго служив у гарних господарів. Він сидів за те, що шпортонув ножем жінчиного коханця. Він німий, але чує прекрасно. Наглядач назвав прізвище, і я одразу зрозумів, про кого мова й за що сидів. Не міг же той нелюд-наглядач привести мені Астіона через самі тільки жалощі до бідолахи?! Поліції треба було мати в мене свою людину. Нічого іншого за тією немудрою удодовською хитрістю не стояло. Взяв я того Астіона. Він і сидить у мене.

— Ти все правильно розміркував. Але поліції потрібна була своя людина, а тобі вона навіщо?..

— Хто?

— Їхня людина в твоєму духані?

— Виходить, потрібна. Відмовитися було легко.

Туташхіа вийшов на балкон. Бікентій виніс туди стільці, і вони посідали на свіжому повітрі.

— Скільки порцій хашлами продасть за день Бікентій Іалканідзе — про це повідомляти в поліцію? Зрозуміло, не задля цього вони Астіона сюди посадили,— повернувся Іалканідзе до їхньої розмови.— І не для того потрібен був їм Астіон, щоб повідомляти про всіх утікачів і захожих, хто через цей духан пройде. За півроку багато зупинялося тут розбійників і всілякого темного люду. Астіон усе бачив, усе чув, але далі отого нужника кроку не ступав. Від Харналі до пристава добрих двадцять верстов. До поліції — шістдесят. Удодов як привів Астіона, так через три дні й погнав своїх каторжників, тільки їх і бачили. Коли б навіть Астіон захотів, куди, кому і як йому доносити?.. Та ще знаєш, який він дурень? Ні, він не фіскал, а то он у тій кімнаті Бодго Квалтава зупинився...

— Хто, кажеш? — стрепенувся Туташхіа.

— Бодго Квалтава, розбійник, бандит...— Іалканідзе осікся, немов щось ударило йому в голову, і обличчя його враз освітилося здогадкою.

— Бодго Квалтава!..— промовив Туташхіа, хвильку помовчав і спитав: — Він сам чи з кимось?

Духанник наледве одірвався від своїх думок, загаявся з відповіддю:

— Що ти мене питаєш?.. Сам, не сам!.. Товариш з ним.

— За останні п’ятнадцять років повішено п’ятьох товаришів того Квалтава,— повільно мовив Туташхіа.— А скількох згубив у перестрілках!.. Це дуже поганий чоловік. Застукає його де-небудь поліція — він залишить у неї в руках товариша, а сам ушиється. Цим і живе, задля цього й тягає за собою товаришів.

Іалканідзе сплюнув, вилаявся й знов поринув у думки, які насунули на нього від щойно згаданого імені Квалтава.

— Чого задумався, Бікентію? — спитав Дата.

— Думка одна забрела мені в голову. Та про неї потім. Я тобі про Астіона скажу, коли вже ми про нього заговорили. Ні, не фіскалити його сюди посадили...

— Ти кажеш, він дурень. Це й поліція знає. Дурня вони за фіскала не візьмуть,— згодився Туташхіа.

— Не візьмуть — ти правду кажеш. То хто ж він, як ти думаєш? Я тобі скажу хто. Він — кат! Я це зрозумів ще до того, як він у мене служити почав. Він оселився в мене, пожив трохи, і я послав його в село, нібито в справах, а сам обнишпорив його пожиточки. Знайшов отруту в цього негідника!

— Ти бачиш! Чим тупіша людина, тим легше вбиває! Гарно вони дібрали,— сказав Туташхіа.

— Тепер ти зрозумів, навіщо він мені тут знадобився? Коли б я від нього одмовився, вони штовхнули б його в інше місце. Що мені тоді з ним робити? Нічого й не зробиш.

— Ти все зробив правильно,— тихо мовив. Туташхіа.

Абраг дивився на небо. Іалканідзе думав. Довго висіла тиша.

— Якось я подарував Еле, моїй сестрі, кусок матерії на плаття,— сказав Туташхіа, І в голосі бринів сум.— Такий він був синій, і по синьому полю розсипані зірочки, великі й дрібніші, як оті, що на небі.

А думки Іалканідзе все кружляли й кружляли навколо німого служника. Найбільше він хотів зрозуміти, чи впізнав Астіон Туташхіа, чи ні. Про це йому й хотілося поговорити, але він відчував, що гостева душа зовсім не тут, і не хотів заважати йому.

Пробіг вітерець, принісши з собою пахощі лісу із схилу, і Туташхіа відчув, який стривожений і схвильований друг.

— Він дуже пильно подивився на мене, але начебто не зрозумів, чи це я, чи хтось інший.

— З тих пір минуло скільки часу,— засміявся Іалканідзе.— У в’язниці в тебе була борода, а голеного спробуй тебе впізнати. Та й темрява яка... Скільки часу ви просиділи тоді разом?

— Два чи три дні. Арештанти розпізнали, що він за птаха, начальство перелякалося, що його пришпилять, і забрали кудись... Бікентію, я привів коня.

— Що ти кажеш! Значить, ти дізнався, хто він, той чоловік? Та кажи, бога ради...

Туташхіа довго натоптував люльку. Аж потім відповів:

— Сандро Карідзе сказав, але й інших треба спитати, тоді вже зовсім повірю. Я зараз, по дорозі, побачуся з одним чоловіком...— Туташхіа зиркнув на Іалканідзе і, помітивши, який він напружений, сказав: — З моїм двоюрідним братом — Мушні Зарандіа.

Іалканідзе схилив голову й тихо мовив:

— Я так і думав, Дато, та не стачило духу сказати тобі... Плоть і кров твоя!