Дата Туташхіа

— Ваші родичі,— вів далі Зарандіа,— всіма засобами намагаються врятувати вас і ваше громадське реноме. З нашої розмови ви зрозумієте, що ці дві речі треба рятувати поодинці, тому будьмо послідовні. До його ясновельможності графа Сегеді з проханням надати вам допомогу звернулися такі люди, що він, здається, внутрішньо готовий допомогти вам, досить лише трапитись нагоді. Вашою долею зацікавився й сам намісник. Зрештою, і в мене немає ворожості до вас, якщо це має значення. Все обертається так, що після незначних клопотів ви зможете вернутися до своїх звичайних занять. Нам тільки треба дещо з’ясувати і вточнити.

Зарандіа змовк. Не стану критися, я і доцент з однаковим напруженням чекали продовження сцени.

— Щоб убити в голови нову ідею або розповсюдити якесь політичне вчення, є шлях раціональний, неминуче пов’язаний із спритністю, хитрістю, брехнею, і є шлях мученицької жертовності. Це добре відомо. Ми хочемо знати, що обрали ви: можливість звільнення чи кару? Проте мушу застерегти вас, що вибору у вас немає, бо ваша доля була визначена ще тоді, коли ви вкладали літературу в чемодан. Мета нашої розмови і смисл мого запитання — лиш уточнення подробиць.

Зарандіа говорив, не підводячи голови, і подивився на доцента, лише скінчивши.

— Я повівся б так, як було б краще, корисніше для тієї справи, служіння якій привело мене до в’язниці. Мій вчинок випливав би з моїх переконань, з особливостей мого характеру. Хочу вас попередити, пане офіцер,— мовив доцент,— що не піду ні на яке угодовство, не визнаю ніяких компромісів, хоч ви маєте справу лише із співчуваючим, з дилетантом, а не з професіональним революціонером. Іще про що ви хочете спитати?

— Ми чекаємо значно конкретнішої відповіді.— Зарандіа, здавалося, пустив мимо вух доцентові слова про зговір і компроміс.— Уявіть, що перед вами сьогодні тут, саме в нинішній ситуації, дві можливості: будучи вченим і займаючись політичною діяльністю, що ви обрали б — волю чи заслання?.. Повторюю, саме в цій ситуації. Сьогодні й тут!

— Коли хочете знати — мені це байдуже! Переді мною зараз два завдання: я повинен закінчити досить солідну працю про течії старогрузинської філософії, і водночас я маю працювати на ниві освіти й розвитку політичної самосвідомості народу. Ці дві мети я зможу здійснити і у в’язниці, і на засланні, і в університеті.

— Очевидно, я вас засмучу, але другого завдання ви не зможете здійснити,— я маю на увазі політичну діяльність,— цього вам не пощастить зробити.

Доцент засміявся й спитав:

— Чому ж, пане офіцер? Це ж бо залежить лише від мого бажання й моїх здібностей!

— Не думаю,— відповів Зарандіа,— хоча вихід можна знайти. Ви, звичайно, пам’ятаєте, що якийсь софіст, котрому його колишній учень відмовився заплатити за навчання, сказав йому: «Я позиватимуся з тобою двічі і в такий спосіб одержу обіцяну плату». Ви можете здійснити свою мету, якщо після звільнення знову вчините злочин.

— Що ж, якщо доведеться, можна буде скористатися і цим способом, але я не розумію, до чого ви ведете цю майже безпредметну розмову?

— До того, що віддати вас до суду не можна!

— Чому? — підозріливо спитав доцент.

— Тому, що так було задумано з самого початку.

— Даруйте,— мовив після паузи доцент.— Як задумано... Ким?

— Планом задумано. Це було планом операції передбачено. У вашій справі залишено лазівку, яка поверне вас прямісінько в університет. Я викликаю вашого адвоката й повідомляю йому, що існує складений у батумській митниці протокол про огляд вашого багажу і обкладення митом знайдених там терпугів. У протоколі нічого не сказано про те, що знайдено заборонену літературу. У вашому багажі її не знайдено. Чи не свідчить це, що ви не привезли з Німеччини нічого схожого?

— Але ж,— заперечив доцент,— існує протокол обшуку, який проведено в моєму номері, вилучена література, а також свідчення — свідчення трьох осіб.

— Коли до справи буде долучено митний протокол, слідство змушене буде довести, що літературу в номер принесли ви. Таких доказів слідство не має. На суд ми не можемо виставити, а отже, розсекретити агента, котрий двічі заміняв ваш чемодан. А якщо й представимо його, суд не прийме свідчень співробітника охранки як передпосилку й підставу. Само собою постає запитання: хто приніс літературу доцентові в номер? На це має відповісти слідство. А інакше виявиться, що літературу внесла сама жандармерія. Це само собою виходить.

— А свідчення?

— Від свідчень завжди відмовляються, як тільки трапляється можливість виправдатися на процесі й уникнути покарання.

— А якщо я не відмовлюся від свідчень?

— Якщо? Ми не зможемо поставити під сумнів справу державної ваги...

— Пане офіцер, але ж ви, його ясновельможність і все ваше управління не маєте сумніву, що літературу привіз я...