День на пастiвнику

- Чи правда, Василю, не розказувала тобi мати,- не дождавши одказу, почав знову Грицько,там, кажуть, за старого князя людей живцем у землю ховали, i тепер тi люди у глуху нiч устають, блукають по садку, по двору, все шукають могили покiйного пана?

Василь мовчав.

- Нащо ж ©© шукати, коли вiн там же пiд каплицею похований,- одказав Iвась.

- То ж то й ╨, що пiд каплицею. Через те вони i не найдуть; у каплицю ©м не можна увiйти, а знадвору не досягнуть.

- А якби досягли? - спитав Iвась.

- То б рознесли на шматочки!

У Iвася мороз поза спиною пробiг, в очах боязнь засвiтила. Грицько замовчав, вiн ждав одказу вiд Василя, а той, лежачи животом на землi i пiдперши голову руками,- i не змельне - все дивиться на Ратi╨вщину.

- Василю! - обiзвав його Грицько.

- Га?

- Ти не чув? - i вiн знову його перепитав.

- Нi, не розказувала,- одказав понуро Василь.

- Може, воно й брехня, а чого люди не накажуть,- почав знову Грицько.- Розказують, що покiйний пан дiтей не любив. Люди ховалися з дiтьми по льохах та по погребах, бо, як побачить або зачу╨ голос, зараз i велить собакам вiддати.

- Як, живе? - скрикнув Iвась.

- Нi, зварять у казанi з кашею та й вiддадуть.

Iвась аж затрусився, так йому стало страшно.

- У його не такi, як у нас, собаки були, а хорти. А то, кажуть, не хорти, а справжнi куцьки. Там для ©х i комори здоровеннi були вiдбудованi. У тих коморах вони й жили. Ото для ©х i ©сти варили, i все тiльки на нiч. Щовечора отакi казани кашi наварять та й поставлять, а до свiта вони й порожнi.

- Так вiн i з чортами знався? - спитав Iвась.

- Авжеж. Де б вiн того й багатства набрав? Спершу вiн, кажуть, був бiдний, а то зразу розжився. Не як i розжився, як вони нанесли йому за те, що душу свою ©м одписав. Розказують, що на паску, саме як люди у утренi стоять, то вони аж дмуться та пруть цiлими тачками грошi,- однi золотi, другi срiбнi, третi мiднi. Отакi ворохи понасипають! Грошi тi лежали, либонь, у льохах пiд будинком. I як умер старий та пiшли шукати, аж там замiсть грошей в одному кутку цегла, у другому - череп'я, а в третьому - кiнськi кiзяки. А як несли ховати тiло, то пiднявся такий страшний вiтер, що люди не змогли i нести, постановили труну на землi. I як постановили,- як лусне щось, мов з гармати випалило, а з труни так вихор i пiднявся стовпом угору, як сажа, чорний. I як пройшов той вихор та обдивилися люди, аж у пана так живiт i репнув. Ото, кажуть, чорти його душу брали до себе.

Грицько замовк, i всi мовчали. Сонце все нижче та нижче спускалося, пронизуючи червоним свiтом тихе повiтря, понад землею простяглася довга тiнь. Ратi╨вщина, наче в золото окутана,- горiла-сiяла.

- Ох-хо-хо! - не скоро, не скоро промовив Iвась,- що то колись тут було, а тепер,- пустка пустинею.

- Воно отак уже довiку буде,- одказав Грицько.- Це мiсце закляв старий князь, i нiхто його посiсти не зможе, а хiба тiльки оддасть чортовi душу, то тодi посяде. I тодi, кажуть, усе знову вернеться, як i було, i цегелля тi, i череп'я, i кiзяки так й обернуться знову у грошi...

Грицько замовк; у Iвася мороз ходив поза спиною, i вiн боязко струшувався, а Василь аж дух зата©в, та все дивиться на Ратi╨вщину.

Свiт закрутився, заiскрився i зразу згас,- то сонце посунуло за гору. Темна тiнь знялася, розiслалася над землею; Ратi╨вщина з зелено© зробилася чорна, однi верхiв'я високого дерева ще горiли; то послiдн╨ сонячне промiння iскрило поверх його. Ось i воно знялося угору; всюди зробилося темно, тiлько небо, де сiло сонце, мов далека пожежа, горiло-палало. З мiста доносився глухий клекiт, над озером уставав легенький туман; дужче закумкали жаби в болотi, засвистали черепахи у сазi, а солов'© - як не розiрвуться в Ратi╨вщинi.

- Сонце сiло - час додому,- сказав Грицько.- Iване! Завертай овечат.

Iвась, у котрого голова ще горiла i серце так дуже кидалось вiд страшних Грицькових переказiв, тихо почав пiдводитись. Грицько мусувавсь коло торби, а Василь - одно лежав, одно дивився на Ратi╨вщину.

- Василю! А ти доки будеш лежати? Пора додому! - сказав Грицько.

Василь глибоко зiтхнув.

- Ох! Хiба уже я не доживу до того...- промовив.

- До чого? - спитав Грицько.

- А Ратi╨вщина моя буде! - аж скрикнув вiн.

Iвась глянув на Василя - задуманий, суворий, аж чорний, а Грицько, усмiхаючись, промовив: "Доживав-ай!"

Хутко хлопцi зiбралися в дорогу. Iвась i Грицько iшли по боках i доглядали овечат, щоб не розбiгались. Попереду повагом виступали телята, а позаду ледве ноги волiк Василь. Задумана голова його важко схилилася на груди, лиха сiрячина нерiвно лежала на плечах, один край ©© волiкся по травi. Василь того не примiчав, вiн нерадiсно волiкся за отарою, немов загубив що або iшов на кару.

Ось уже кiнчилась i толока; сiрiла курявом широка про©жджа дорога, овечата, зiйшовши на не©, зняли хмарою кiптягу, кашляли, мекали. Василь, все похнюпившись, волiкся.