День на пастiвнику

Нi з ким вiн нiколи так не ворогував, як з Василем, i Василь не любив Грицька; брати двоюрiднi - вони жили гiрше чужих, гризлися, як кiшка з собакою. Аби що запримiтив Грицько за Василем,- зараз i вибива йому очi, на глузд пiднiма╨. I Василь не мине случаю, щоб чим Грицьковi дозолити; тiльки все стиха, крадькома, як кiшка, мов i не вiн, то кийок мережаний полама╨, то пужалко цяцьковане закине, то м'яч украде i захарпа╨, а часом i боки накладе Грицьковi. Така спiрка, така ворожнеча нiколи мiж ними не втиха╨, щодня вони за що-небудь та й погризуться. От i тепер досада ©сть Грицькове серце, i вiн тiльки дожида случаю оддячити, дожида Василя.

Йому не довго довелося дожидати. Широка розвалькувата постать Василева замаячила, чимчикуючи вiд Ратi╨вщини прямо до бурти. Здоровенна голова, мов гарбуз, мiцно сидiла на короткiй ши©, кругле, широке лице лиснiло вiд поту; сiрi очi бистро бiгали. Ось вiн уже наближа╨ться до того мiсця, де лежить Грицько. Ступiнь-другий... i високо стриба╨ через його.

- Тобi не можна обiйти! - обiзвавсь Грицько, пiднявши голову.

- Чого ж ти лiг на дорозi? - вiдказав Василь i прямо почвалав до торби. Тута ж коло не© опустився вiн на траву, витяг хлiб, тараню i почав трощити. Вiн не чистив таранi, як Iвась, а з цiло© кусав шматки, випльовуючи луску з рота.

- Iч, проклятi! Положили торбу якраз на сонцi - хлiб на сухар зiсохся! - сказав вiн, витяг ножик з кишенi i, як штрикав ящiрку, почав штрикати та колоти хлiб.

Грицько крадькома поглядав на його i про себе реготавсь. "Хоч би подавився, ящучур!" - подумав.

Василь, поколовши хлiб, глитав його, як iндик зерно.

- Чи вже напували?- спитав вiн, попо©вши i вмощуючись на торбi лягати.

- Сво©х напували,- повагом одказав Грицько.

- А мо©х? - скочивши, мов ужалений, скрикнув Василь.

- Сам де був? Ящiрок поров? - у©дливо спитав Грицько.

Хвилину Василь постояв, це зразу - прискочив до Йвася, що, розплатавшись на травi проти сонця, спав, як убитий, i штовхнув його у бiк ногою.

- Iване! Чому ти не напував товару? - скрикнув вiн.

Iвась спросоння не розiбрав нiчого, пiдвiвся, сiв i, лупаючи, дивився на Василя сонними та мутними очима.

- Навiщо ти його будиш? Нащо займа╨ш? - скрикнув Грицько, схопившись з мiсця й пiдбiгаючи до Василя.

- А тво╨ яке дiло? Ти спрос?

- Дуля тобi в нос! - скрикнув Грицько.- Тiльки менi його займи - то дивись! - вiн показав йому кулака.

Iвась, полупавши очима i поскрiбши у потилицi, знову лiг i зразу заснув.

- Не дуже лиш носися з сво©ми кулаками, бо поодбиваю! - сказав, одходячи, Василь.

- Хто, ти? - кричить Грицько.

- Я! - одрубав Василь.

Грицько погнався, Василь потяг навдьори. Грицько став, плюнув i, вернувшись на мiсце, лiг. Вiн удовольнився,- Василь утiк вiд його, злякався! Шкода, що Iвась спить, не бачив. I Грицько радий закрив очi.

Василь, походивши манiвцями, одлучив сво©х овечат, зайняв руденьке телятко i погнав до водопою.

Вiн довго не вертався; уже i Грицько заснув, i Iвась прокинувся, а його все не було. Сонце повернуло з полудня; його косе промiння зробилось ще пекучiще, ще гарячiше; вiтер зовсiм затих: сухе, жовте, аж червоне, повiтря вiддавало горiлим, i в полi здавалось мов серед печi. Iвась, прокинувшись, довго сидiв, чухався, утирався вiд поту, поки трохи прочумавсь. Що йому зразу почулось - це якесь чудне деренчання, мов хто на дудцi грав. Що воно? де воно? Вiн озирнувся, розглядав. Грицько он лежить, спить; овечата розбрелися, скубуть травицю. Чого ж ©х так мало? I руденького теляти нема╨... Де се воно подiвалося? Iвась кинувсь до Грицька.

- Грицьку, Грицьку! Чого не всi вiвцi? Де руденьке телятко?

- Василь погнав до водопою,- промовив Грицько, лупнувши очима i позiхаючи.

Iвась постояв над ним.

- Грицьку! годi вже спати, пiзно. Ось устань; щось десь гра╨, та ловко так.

Грицько пiдвiвся. Хрипле деренчання хвилею промчалось над ними.

- Чув? Що воно? - питав Iвась.- А ходiм подивимося.

Грицько встав, потягаючись.

- Воно щось бiля озера гра╨,- сказав, дослухаючись, Iвась.

- Поженiм напувати, то й подивимося.

- Завертай,сказав Грицько.

Iвась побiг збирати овечат до гурту. Незабаром брати погнали ©х до озера.

Сонце якраз свiтило ©м у вiчi: променястi стяги стрибали перед ними по травi, бiгали, грали, аж дивитися було боляче. А як спустилися вони у балку, промiння перестало стрибати, дробитись, а рiвненько i гладенько тяглося вподовж озера: чисте плесо, мов розтоплене золото, палало-горiло; стоптана стежка, вонючi багна, оситняг, явiр - все те покрилося мов золотим серпанком. По той бiк очерет стояв чорною стiною, стиха похитуючи червонуватою куницею, злегка шелестячи пожовклим листям. З правого боку озера, обложившись зеленим очеретом, сидiв Василь i щосили дудiв у зелену дудку; дудка ревла-хрипiла.

- Бач, то Василь гра╨! - скрикнув Iвась i перший побiг до його.

- Це ти сам зробив? - спитав Василя.

- Сам.

- Та ну?

- А хто б же?

Iвась помовчав.

- Ану я, чи заграю?

Василь дав дудку Iвасевi. Iвась страх зрадiв, коли дудка i в його заграла.

- Грицьку! Ось iди сюди! Бач - гра╨! - радiючи, гукав вiн до брата.